Бісова душа, або Заклятий скарб

Народ розступився, вивільнюючи місце для танцюриста, дехто й сам підтупцьовує, підсвистує. А Ярчук вистукує чобітьми, наче має намір втоптати коштовний жупан (висе не блакитний, куди там!..) у сиру землю-матінку.

Ой, танцюю, розсипаю гопака!..

Витанцьовуючи, він обводить натовп зважнілим поглядом.

“Сьогодні ви славословите мене і піднімаєте чарки на мою честь. Чи згадає про мене хоча б один із вас завтра? А післязавтра? Тиждень по тому? Місяць? Рік?

І правильно.

Нема чого про мене, старого дурня, згадувати. Шкода, Гнат цього не розуміє. Шкода...”

А люди сміються, підморгують йому, вдоволено пригощаються смакотою...

І лише двоє без посмішок поглядають на танцюючого Ярчука. Гнат замислено куйовдить гриву свого коня, не зводячи очей зі старого характерника. Та іноді побіжно кидає оком на одного чоловіка у натовпі... Чоловік цей, непримітний і сумирний на вигляд, просто дивиться, дивиться і вичікує. Коли ж, мовляв, нарешті нагуляєшся ти, козаче? І навіщо вся ця кумедія: глечики побив, жупан он топчеш... добрий, між іншим, жупан, його продай - кількох би дітей голодних нагодував - а ти топчеш... Гаразд, рви чобітьми, твоє право. Що, припинив, притомився, старий? То піди, відпочинь - тебе вже заждалися майбутні нові брати. Попрощайся зі старими - і до брами. А на мене не зважай. Я зачекаю - і зайду до тебе пізніше, коли не такий зайнятий будеш.

Неодмінно зайду.

* * *

...вклонився на всі чотири сторони, вибачення у громади попросив, обнявся з кожним, плеснув по плечу Гната (“Не журися, козаче!”).

Підійшов до височенних стулок, постукав. Звук вийшов глухий, ніби мрець із домовини на волю проситься.

- Хто такий? - запитали по той бік.

- Запорожець Андрій Ярчук!

- Задля чого?

- Спасатися!

Після тривалої паузи щось упало за ворітьми, хтось зойкнув і тихо зашипів від болю; нарешті відчинили. Чернець, скособочившись і намагаючись не ступати на праву, щойно забиту ногу, жестом запросив Андрія зайти.

“Спасатися!..”

Коли брама зачинилася в нього за спиною, Ярчук зняв черес - пояс із червінцями - і вручив ченцеві. Раніше в цьому поясі Андрій носив набої з кулями та порохом - а тепер набив його монетами, аж шви тріщали. Такий звичай; однаково тепер Андрієві черес не знадобиться.

Чернець, шкутильгаючи, повів козака через яблуневий сад до старого шпиталю, де Андрій мав провести перші дні, допоки сповідується та очиститься. Шпиталь було збудовано на кошт січовиків і призначено насамперед для поранених і скалічених запорожців, яких відсилали сюди поновити здоров’я.