Бісова душа, або Заклятий скарб

Утім, якраз зараз він був майже порожній. Андрієві виділили невеличку кімнатку, де він нарешті отримав змогу побути на самоті. Скинувши дорогі шати й перевдягнувшись у принесену з собою в торбі повсякденну одіж, Ярчук примостився на ліжку й запалив люльку.

- Гей! - кашлянули за стіною - й одразу ж гепнули чимось важкеньким, не інакше як ковальським молотом. - Чи є хто живий?

Найменше Андрієві хотілося зараз когось бачити, і він промовчав.

Молот знову приклався до стіни:

- Та не мовчи, я ж знаю, що ти там. Ну не налаштований на балачки, то і біс з тобою. Тільки тютюнцем поділися, а то зовсім кепсько мені без нього, кляті ж ченці забороняють - кажуть, шкідливо. Ну, ти чув, аби козакові та добрий тютюнець зашкодив?!

Довелося йти у гості, пригощати хворого. “Ще стіну мені розвалить своєю довбнею, тоді взагалі не матиму спокою”, - вирішив Андрій.

Сусіда по шпиталю звали Степан Корж.

Він лежав у ліжку, груди йому було перев’язано, до бинтів жадібно присмокталися руді плями крові. Ще не старий, із могутнім тілом (найбільше вражали кулаки, справді схожі на два молоти), Корж одначе доживав останні дні. А можливо, й години. Людина необізнана цього б не помітила, та Андрій за своє довге життя навчився розпізнавати присутність смерті навіть тоді, коли Кістлява воліла лишатися невпізнаною якомога довше.

- Пальнули, сучі діти, - важко видихнув Степан, вказуючи на груди. - І влучили ж!

Хто і чому в нього стріляв, Корж не розповів, а Андрій не перепитував. Замість цього відсипав пораненому тютюнцю - Корж видобув з-під подушки люльку і тут-таки запалив.

- Ой, гарно! - сказав, затягнувшись. - А то ці лікарі, щоб їм!..

Перехопивши спохмурнілий Ярчуків погляд, Степан похитав головою:

- То я так, вирвалося. Певна річ, вони люди добрі, нема за що їх лаяти. Та ж сам бачиш, мені вже не жити. От і дозволили б наостанок душу відвести... - Він зайшовся кашлем і довго стукав себе у груди кулаком, кривлячись від болю й осатаніло закусивши люльку. - Отакої! - кинув відчайдушно. - ...як воно буває...

Відхекавшись, запитав:

- А що, це тебе проводжали?

- Мене.

- І що там, на волі?

- Життя, - коротко відповів Андрій.

Розмова не клеїлася, та й не хотілося Ярчукові зараз розмовляти. Степан відчув це, подякував за тютюнець і запрошував заходити, “якщо раптом чого треба буде”.

На тому й розсталися; Андрій повернувся до себе в кімнату, сяк-так розклав речі, одіж заховав у скриню, що стояла біля ліжка, а шаблю поклав зверху, на кришку. Ліг, стулив повіки - і наче в безодню чорну провалився. Крізь сон, щоправда, інколи чулося шалене бухикання Коржа, але потім урвалося й воно.