Бісова душа, або Заклятий скарб

Так і йшли: Ярчук вів за вуздечку Орлика, на якому їхав Миколка, а збоку ліниво трюхикав вовкулак.

- Чуєш, братику, що, вирішив за ніч? Разом підемо чи як?

- Ще не вирішив, - ухилився Андрій. - А чому запитуєш?

- Та от... думка одна в голову запала, зараза, і ніяк не можу позбутися. Я про що... Ти знаєш, з нами іноді трапляється, втрачаємо над собою владу: тіло робить не те, чого хоче розум.

- Ну, це з усіма буває.

- Ти ж розумієш, про що я.

- Атож. Та облиш це. І не дуже переймайся, я нікому тут не вірю, ні тобі, ні... - він скоса поглянув на Миколку: той, як і раніше, роздивлявся навсебіч, - ні комусь іншому. Однак люстерко наказало йти за тобою, щодо цього - жодних сумнівів. А там... там побачимо.

Дерева враз заступили їм шлях: виходить, прийшли. Час розплачуватися - або лягати у землю кістьми, це вже як вийде.

Андрій підморгнув вовкулакові, заплигнув на Орлика (Миколка сидить спереду, позаду, до спини козацької, скринька міцно прив’язана) - усміхнувся лісу-нечистю:

- Чи готовий, ваше бісівство?

Тут і дідусь-деревинка проявився. “Хотофий”, - скрипить.

- Тоді що ж... Будь ласка.

Пихнув Андрій люлькою як слід, вийняв із рота і витрусив жаринки просто в кучері колоди. Зайнялося вмить, Ярчук навіть сам не чекав від вогню такої спритності - лишалося сподіватися на власну. По-особливому свиснув Орлику, пригнувся - і полетіли, тільки вітер оселедцем грає, в пальцях своїх невидимих розминає!

...Зупинились на високому пагорбі, куди нечисть уже не зміг би дотягнутися, якби й захотів.

А він, власне, не хотів. Не до того було лісу-нелісу. Він палав. Сосни свічками-переростками вперлися в смугасте небо і, здавалося, звивалися, але не від болю, а від неймовірної насолоди: “Нарешті!.. піти!.. рухатися!..” Півнебокраю горіло, з глухим звірячим стогоном валилися один на одного стовбури...

Раптом від лісу відокремився метелик і швидко-швидко підлетів до тих, хто стояв на пагорбі. Вовкулак загрозливо вишкірився, але Андрій заспокоїв його: справді, що здатен зробити один-єдиний метелик?

До того ж, усі бачили, кінець його черевця горів - і було незрозуміло, як метелик досі живий.

А ще угледіли, що це не вчорашнє “павичеве око”, а інший різновид - “мертва голова”, яку в народі завжди вважали передвісницею швидкої погибелі. Метелик, виписуючи у повітрі перед Андрієвим обличчям візерунки, пропищав: “...акую”, - і тут-таки спалахнув увесь, вмить відгорів і розсипався на порох.

Бісовщина вона і є бісовщина!

- Поїхали, - похмуро мовив Андрій. - Нема чого... надивимось іще...