Бісова душа, або Заклятий скарб

- Дивні справи кояться у Вирії, - спохмурнівши, відповів вовкулак. - Хоч я, звичайно, не великий знавець тутешніх звичаїв, але... знаєш, витає щось таке в повітрі. Та й узагалі. Не подобається мені все це.

- Погоня за нами?

- Не знаю. Блукав я цим лісом-нелісом, а дарма. Не знайшов ваших слідів, хоча пам’ятаю їх добре, я ними ж до вас і дістався першого разу. Наче водив хтось мене зараз... але не ліс. Ніби сама земля.

- А що ти казав про повітря?

- Та знову ж, не збагнеш, що там таке, - скривився Степан. - Усе навколо спокійно, але це - спокій переляканого зайця, який вирішує, куди бігти. Чи... хм... вовка, який помітив здобич.

- Ти вже визначся, вовк чи заєць, - пробуркотів Андрій.

Вовкулак лише вухом смикнув, наче відганяв настирну комашку: розумів, що Ярчук це так, не серйозно, а від безнадії. Запитав:

- Невже нічого не вигадав?

Андрій позіхнув:

- Дещо спало на думку. Дочекаємося ранку, а там побачимо, як воно...

- Спи, - зронив вовкулак. - Я постережу.

* * *

Ранок видався іще той. Сонце наче і зійшло, але звідси його не видно, тож лишалося відкритим для споглядання одне тільки небо, все якесь смугасте, хворобливе: чорні хмари тонкими струнами протягнулися у високості і дружно повзли небокраєм. Подивишся на таке, здригнешся, перехрестишся - та й подякуєш Господу, що довелося прожити ще день.

На той час, як заявився посланець від лісу-нечистя, вони встигли поснідати, чим Бог послав, і зібрати речі. Людинка-деревинка дуже нагадувала вчорашню, хоча, звичайно, була іншою (ту ж бо вони вчора на дрова пустили).

- Топрого ранку, - проскреготів посланець. - Ну що?

- А от що, - відповів Андрій, попихкуючи люлькою. - Хочеш, виходить, руху? Кортить політати? А не боїшся?

Дідусь-деревинка від надлишку почуттів щосили замахав різнорозмірними ручками, ніби от-от збирався злетіти.

- Хочу! Не поюся!

- Тоді виведи нас на край лісу, а там я тобі допоможу. Порухаєшся досхочу, підеш - назавжди.

Андрій чекав, що нечисть вимагатиме спершу виконати послугу, а вже потім погодиться вивести їх. Ні, обійшлося. Чоловічок знову розпався на гілочки-листочки, дерева розступилися, випускаючи бранців з галявини. І навіть вишикувалися двома рядами, вказуючи правильний шлях.