Бісова душа, або Заклятий скарб

Перед тим як заховатися під свитку, вовкулак збігав на полювання і притягнув зайця, цілком їстівного і зовсім без дивовиж (про довгий щурячий хвіст забудемо, гаразд?). Словом, ніч зустрічали не натщесерце, та й прихоплені Андрієм ще в монастирі коржі та сир можна було приберегти на чорний день. Благодать!

І від цієї от благодаті, видно, найшло на наших подорожніх нестримне бажання побалакати. Першим пройняло Миколку - і він кліщем учепився в Андрія: дядьку, розкажи казку! Ярчук, сам перейнявшись балакучим настроєм, завів якусь довгу історію з козаком-забродою, який потрапив у Царгород, де його спіймали нехристі і повісили на гак за... одне з ребер (добре, вчасно здогадався замінити деякі деталі) - потім там ще було багацько усіляких подвигів: і турків він сік на капусту, і морем від них же, недосічених, утікав, і братців-запорожців із неволі визволяв... От під уявне бряжчання скинутих кайданів Миколка нарешті заснув.

Запанувала умиротворена тиша. Певно, цього моменту й вичікував Степан. Вовкулак обережно підняв носом краєчок свитки:

- Не спиш?

- Начебто ні, - хмикнув Андрій. - Як тобі казка?

- Та так... Слухай, мені тут на думку спало... - Він скривився - певно, знову почали дошкуляти тіньові блохи. - Як вважаєш, хто я насправжки?

Ярчук здивовано втупився в нього: він був не готовий до дишпутів на такі теми, навіть на ситий шлунок. Тим більше що відповіді не знав і сам. Світайло з цього приводу так казав: “Між тварями Господніми різниці, по суті, немає”. Щоправда, не уточнював, що мав на увазі. Повторити це Степанові? Не зрозуміє; ще й образиться.

Попихкотів Андрій люлькою, посмикав вуса.

- А сам як гадаєш? - запитав.

- То ж бо й воно! - Корж наче чекав цього запитання, скипів з півслова. - Що ж виходить? Якби я у вовчому тілі незручно почувався, тоді виходить - наче, людина я, так? Але... як би це сказати... я не “у вовчому тілі”, я і є зараз вовк, тільки розумніший, ніж звичайні. А коли людина... був людиною, тоді теж незручностей не відчував. Виходить, не вовк я і не людина, так? Але це раніше. А тепер я з одним тілом і, якщо чесно, зі споловиненою душею. То хто я тепер?!

- Син Божий, як і всі ми. Тобі цього мало?

Степан випростався під свиткою так, що тепер назовні виглядали і голова, і задні лапи з хвостом.

- Свербить, - наче вибачаючись, зізнався він. - Терпцю вже нема, так боляче! І не тіло навіть, а... таке, що і не помацаєш.

- Терпи, - зі співчуттям промовив Андрій. - Терпи. Ісус більше терпів.

І здригнувся, коли усвідомив, що саме ці слова сказав колись Світайло, витягаючи у нього з рани на стегні уламок татарської стріли. Це був перший Андріїв похід і перша серйозна рана. Могла стати й останньою, але братчики відвезли до старого характерника, а той виходив - та й залишив при собі учнем, все одно Ярчукові до остаточного видужання було ще далеко.

- ...І місяця не видно, - зітхнув Степан. - Ні, навряд чи я звикну тут жити. Ти не знаєш способу якось повернутися... туди?

- Способів - хоч греблю гати, - похмуро відгукнувся Андрій. - Але тобі жоден не підходить. Та й сам розсуди: чи довго там проживеш у вовчій личині? А інша тобі віднині не доступна. Тож не мудруй, а лягай-но спати. У Вовкограді не так уже й погано, будеш там серед своїх, таких, як і ти. Приживешся.

Він глянув на Степанову тінь. Здригнувся.

Але казати нічого не став - сховав люльку і ліг спати.

Розділ шостий