Бісова душа, або Заклятий скарб

- Чи нема чогось... дивного? - натякнув вовкулак.

- Ну, морда у тебе трохи в крові. Знайшов когось їстивного, га?

Корж із досадою скривився:

- Та я не про це. Знайшов... але не про це. Як я виглядаю?..

- Вовк як вовк. Якби ти мовчав, від звичайного і не відрізнив би... - Андрій запнувся, бо побачив. - Ти про тінь?

- І про неї теж, - похмуро погодився Корж.

Тінь у нього була своєрідна і свавільна. Загалом - схожа на звичайну, але ворушилася вона цілком самостійно, хіба що не знахабніла до краю і не відірвалася від вовкулачих лап. І все химери творила: то хвіст у неї з’явиться закручений, як у свині, тільки втричі більший, то крила нетопирячі, а то й узагалі роги, гіллясті такі, навіть із грушею на лівому відростку. Груша Андрія і доконала - він осадив коня і знаком наказав Степанові зупинитись.

- Справді, брате, чудасія... І давно у тебе це?

- Що - “це”?! - підхопився, як укушений, вовкулак. - Я ж не бачу її, розумієш!

- Зовсім?

Степан ображено загарчав.

- Тоді звідки дізнався?

- Відчуття, - знехотя зізнався Корж. - Таке, наче твою тінь блохи пообсідали. І кусають, паскуди, скільки є сил. Рятунку від них нема. Але і їх самих, виходить, також нема... - трохи розгублено додав він. Видно було, що це з ним уперше і він не знає, як поводитися.

Андрій ні хвилини не сумнівався, що справа в “таненні” вовкулака, який залишився без своєї людської половини. І допомогти Степанові можна, тільки якщо поквапитися до Проклят-озера.

- Нічого, - сказав Ярчук. - Принаймні, це все не росте насправді. А то довелося б щодня збирати з тебе врожай групі.

Степан, здається, жарту не оцінив.

* * *

Решта дня минула без пригод. Тіньові блохи, як їх називав Степан, діймали його дедалі сильніше, але терпіти можна було - от вовкулак і терпів. Миколка, розморений повільним погойдуванням, дрімав у сідлі, відкинувшись Андрію на груди. А Ярчук димів люлькою і лише уважно поглядав навсебіч. За спиною поважно мовчала скринька.

Для ночівлі вибрали невеличкий ярок, чистий, без усіляких там банькуватих трав та дерев, які б палали неприродним бажанням політати. Дерева палали виключно у вогнищі - а що замість звичайного потріскування тихесенько нявчали, то нічого, і не до такого можна звикнути.

Степана, який скрутився калачиком, накрили Андрієвою свиткою - як не дивно, це допомогло. Вигадав таке Миколка. “Якщо, - сказав, - його тіні кусають, так треба їх позбутися”.