Бісова душа, або Заклятий скарб

- Е-ех... - протягнув Корж. - А я от, як і ти, спасатися налаштувався... Чув, мабуть, що з нами стає, коли сюди потрапляємо? І там немає нам життя, і тут... Та кому я розповідаю, ти ж, братику, теж із наших, якщо поміркувати!

- Дивлячись кого ти називаєш вашими.

- Та тих, в кого погляд на життя особливий, широкий. І не завжди батюшкам угодний.

- Ти церков у спокої залиш.

- Я - залишу. А вона - чи залишить мене? ...Слухай, братику, - Корж скоса поглянув на скриньку, - а наші з тобою шляхи часом не в одному напряму лежать, га?

- Ще й сам не знаю. До речі, - Андрій витяг із кишені люстерко й оглянув з усіх боків: наче нічого особливого. Робив, правда, майстер - відразу видно, але без усіляких там викрутасів: кістяна оправа з кількома завитками задля краси і кругле дзеркальце. В якому відбивається смутне Андрієве обличчя. От і все чародійство.

А дихнеш - з’являються літери, складаються у слова.

Андрій прочитав, кусаючи вус і не вірячи побаченому. Люстерце наказувало: “Вирушай за тінню братика”.

І все. Розумій, як хочеш.

Розділ п’ятий

ВОВКУЛАЧА ТІНЬ

Що важить тінь? - шмат пустоти,

де контури прості, де ти -

уже не ти, давно не ти, - а хтось

ворожий.

“Прости”, - шепочеш. Не проси,

бо слово - важче від роси,

й біжать по слову-сліду пси.

Слід пахне кров’ю.

Втечеш? - куди?! Навкруг - пустир,