Бісова душа, або Заклятий скарб

- А щоб тебе!.. - спересердя вилаявся Андрій. - Злазь, синку, з коня, - сказав він Миколці. - Привал.

* * *

Хвоя з Орлика осипалася сама; рештки Андрій ретельно вичистив, аби хоч чимось зайнятися. Він знав, звичайно ж, що Вирій - не найнебезпечніше місце, але все-таки розраховував на більшу приязнь фортуни. І от - зав’яз по вуха, хоч вовком вий!

- А може, втечемо? - пошепки запропонував Миколка. Хлопчик сидів біля невеличкого вогнища, яке вони розпалили з сухих гілок, знайдених на галявинці-тюрмі. Холодно не було, але Андрій вирішив, що без вогню не ночуватиме - так би мовити, наперекір лісу-нечистю.

- Куди втечемо, синку? Я ж навіть не знаю, де межі нашого гостинного господаря. Та й між стовбурів не пролізеш.

- Але ж ви здаватися не збираєтесь?

- Ясна річ!

“Якби тільки, синку, від цього щось залежало...”

Аби відволікти хлопчика від безрадісних роздумів, Андрій узявся розпитувати його про дім і про те, як Миколка опинився в Межигірці.

Щоб харчів добути, охоче пояснив той. Відомо ж, коли козак у монастир іде, частунку вистачає на всіх, хто проводжає. А Миколці з Марійкою та бабусею багато й не треба. От як проходили ви, дядьку Андрію, через наше село, я і вирушив за обозом. Дорогу знаю, назад би повернувся до вечора. І все було б добре, якби не той дядько зі скринькою. Пообіцяв червінця справжнісінького, а зробити треба - дрібницю. Вас дочекатися та за коником вашим подивитися. Забрався я, виходить, на верхівку пагорба...

- Зачекай-но, - насторожився Андрій. - На яку-таку верхівку? Ти ж на схилі був, майже посередині. Я, коли піднявся, чув, як ти в кущах шарудів!

- В яких кущах, дядьку?! - аж образився хлопчик. - Я за валуном ховався, що на верхівці пагорба. До чого тут кущі?

- Виходить, здалося мені, - повільно вимовив Андрій, відходячи від багаття і знову підступаючи до Орлика. Не хотів, аби Миколка бачив тієї миті його обличчя: боявся, що не переборе себе.

“- Помітиш щось підозріле - тікай”.

Отже, - якщо в кущах не ховався сам власник скриньки - за ним усе-таки стежили. І не виключено, що саме зараз ідуть назирці. А він тут шаровари біля вогнища протирає, аби йому пусто було, і вогнищу цьому, і лісу-нечистю, і...

- Дядьку? - тихесенько покликав Миколка. - Га, дядьку? Тут, здається, від нашого хазяїна гонець прийшов.

- Який ще гонець? - роздратовано перепитав Андрій, обертаючись.

І майже відразу побачив біля вогнища вовка.

Звір був дебелий, статечний, такий вівчарці шию вмить перекусить. Очі світилися хижо, по-чаклунському; шерсть на грудях злегка присмалена, в усьому ж іншому звір не мав недоліків.

За винятком того, що був тут.