Бісова душа, або Заклятий скарб

Та хай там як. Він поклявся.

- Ану побережися, малий!

В очах хлопчика застиг гіркий смуток - Андрій сплюнув, наче зжував чималий жмут полину.

- Геть від коня! Він у мене небезпечний, копитом як вдарить!..

Сказав - і соромно стало, хоч крізь землю провалюйся!.. та вже й провалився.

Але клятва!

- Дядьку... Орлик... він же добрий, який же він небезпечний?

Ось тобі, Андрію, і потерча!

- Ти звідки знаєш, що коня Орликом звуть?

- Так то ж я з ним біля колодязя чекав, доки ви прийдете! - заторохкотів хлопець. - Тільки я на пагорбі ховався, мені наказали на очі вам не показуватися. Той дядько, що раніше зі скринькою проходив через наше село, а потім без... ну, той, котрий мене попросив коня постерегти - ось, бачте, і червінця дав, справжнього! - то наказав, аби я на очі вам ні-ні! Я і не думав. А ви - р-раз і просто на мене як поскачете. А я... А потім ви на пагорб - і щезли. А я туди - і раптом наче хтось мені по обличчю павутинням провів. І я осьдечки опинився.

Він шмигонув носом:

- Дядьку, а де ми?

- А тобі куди треба?

- Мені б назад, додому. - Він назвав село, що стояло неподалік від Межигірки, через нього Андрій проїздив разом із братчиками на шляху до монастиря.

- То я тебе довезу. Сідай. Як хоч тебе звати?

- Миколка.

- Миколка... Краще б, Миколко, був ти потерчам, їй-богу!

- Що? - не зрозумів хлопчик.

- Та нічого. Не слухай старого дурня, а краще пильнуй за дорогою та навсебіч оглядайся. І домовимося - усі запитання потім. Згода?

- Згода! ...Дядьку, а все ж таки, де ми?