Розділ «Частина друга ДИТЯЧІ СТРАХИ»

Спроби добитися до Ольги теж не принесли успіху: на тому кінці дроту не брали слухавку. Спочатку це схвилювало, але потім Роман, зішкрібаючи докупи рештки логічного мислення, дійшов простого висновку: жінці з горою стало сьогоднішнього дня, вона відімкнула телефон і відсипається.

Чирва порадив їй снодійне, так легше буде заснути. Йому самому, між іншим, передрімати теж не завадить.

Роман не знав, скільки часу вдалося поспати. Так само не міг зрозуміти, яка сила змусила його раптово скочити з дивана. Поки він збирався з думками, ноги самі несли його до вхідних дверей. Ззовні хтось шкрібся. Роман здивувався небажанню просто подзвонити, але руки мимохіть вовтузилися із замком. Двері прочинилися, і щось велике й темне стрибнуло на Романа.

Оговтався він швидко і побачив себе посеред кімнати, а навпроти дибки стояла чорна німецька вівчарка, потім він угледів її хазяїна. Той стояв, широко розвівши ноги, повідок, напнутий, мов струна, намотано на могутню руку. Вранішній голомозий квадратнопикий браток широко шкірився, але цього разу всі зуби зблискували золотими фіксами. Повен рот золота.

— Стій, де стоїш, сучара! Собаку пущу!

Дивно, всі слова застрягли в горлі, та й саме горло, як і тіло, стискав ганебний страх. Здається, його можна було помацати.

— Думав, не знайду? — гість ледь послабив повідок, і собака тепер стояв під кутом до нього. — Бичара долбаний, кого кидонути захотєл?

Очі. Десь зовсім недавно Роман уже бачив ці очі, точніше, такий вираз очей. Вранці браток витріщався на нього тупим лютим поглядом, а тут було щось інше: розумна холодна ненависть.

— З тобою, падла, я ще розберуся. Не до тебе поки, твоє щастя, — він знову послабив повідок, собака вже вільно стояв на підлозі, з роззявленої пащі капала слина. — Подружку спасай, біда з подружкою. Копита відкине, якщо жопу свою не піднімеш.

Про що він? Роман відзначив: він стоїть і боїться.

— Не стій! Помогти? — повідок теліпався в його руці зовсім вільно: — Фас, Маркіз!

Вівчарка знову стрибнула, гострозуба паща неслася Романові в лице…

… і він прокинувся тепер уже насправді, махаючи руками. Горілчаний перегар стійко тримався в повітрі. Годинник показував початок сьомої вечора.

Рятуй подружку… Ольга не відповідала, а даремно таке попередження уві сні — в Його сні! — не прийде. Роман набирав номер Ольги і довго слухав гудки, повторюючи голосним шепотом: «Візьми, візьми, візьми, візьми, чорт!» У Чирви теж глухо, Фіделя ще не було вдома, а телефон кабінету так само вперто мовчав. Ольго, що з тобою? І що з нами всіма?

Роман поспіхом одягнувся. Біля дверей на мить затримався, прочинив обережно, очікуючи собачого стрибка, та нічого не сталося. Побиту машину він таки загнав у ремонт, все одно їздити на ній зараз поки що небезпечно, тому кинувся голосувати. Сів у першу-ліпшу машину, яка зупинилася, не торгувався, бо навіть не почув названої суми.

— Хоча б закусив, — скривився водій. Роман промовчав, думаючи зовсім про інше. Коли вони вже під’їхали, він побачив її вікна. Яскраво освітлені. Кухня і кімната.

Спочатку він довго давив на кнопку дзвінка, потім барабанив у двері кулаками, ногами, нарешті закричав: «Відчини! Олю, відчини!» З сусідніх дверей визирнула сердита бабця в потертому махровому халаті.

— Е, я міліцію покличу!

— Клич! Я не жартую — там щось сталося! Біда там, тьотю!

— Буде тобі зараз біда, якщо не підеш!