Розділ «Частина перша НІЧНІ КОШМАРИ»

Ігор підвівся. Кухоль з недопитим вином він з руки не випускав.

— Вам не зі мною говорити треба. Ходімте.

Встаючи з-за столу, Ольга теж прихопила з собою кухоль.

Кімната була напівтемною. Штори тут, скоріше за все, нечасто розсувалися. І навіть при такому освітленні Ольга помітила: в кімнаті багато ікон. На стінах, на полицях заскленої шафи, над головою жінки, що лежала на канапі. Побачивши гостю, жінка спробувала підвестися, Ігор квапливо поклав їй під спину подушки, аби вона могла сидіти. Напівтемрява все ж дозволяла побачити її хворобливу худорлявість, стомлене обличчя і при всьому — акуратно зачесане волосся — хвора намагалася стежити за собою.

— Моя мама. Віра Григорівна. Хворіє приблизно двічі на рік. Відтоді як наші сусіди Гончаренки виїхали звідси, — лаконічно пояснив Ігор. — На що вона хвора — важко сказати. Скаржиться то на серце, то на головний біль, то на болі в шлунку. Видужує так само несподівано, як і починає хворіти.

— Що сталося, Ігорку? — жінці важко було з ходу зрозуміти ситуацію.

— Це — журналістка. Вона сама тобі скаже, — тепер він немов пробачався. — Мама просто краще все знає, я тоді таким же малим був, як і Толик.

Ольга повторила невеличкий монолог, заготовлений звечора і промовлений не так давно на кухні. Віра Григорівна зітхнула.

— Про Надю я чула. Діти… Бідолашна сім’я, щось мусило статися. Ігорку, принеси водички. Присядьте, дівчино.

Ігор, мало не зваливши стілець, вийшов на кухню. Ольга присіла на вільний, підсунула його ближче до хворої.

— Ви з сином загадками говорите.

— Після Гончаренків у нас сусіди мінялися п’ять разів. Жити там чомусь не міг ніхто. А квартира непогана. Три кімнати, поліпшене планування. Район непоганий, метро поруч, ну як, одну зупинку пройти. Останні господарі її здають. Квартиранти — народ не перебірливий. Та й то Ігор каже — частенько постояльці міняються.

Повернувся син з пляшкою мінералки і великою, на півлітра, чашкою. Віра Григорівна кивком подякувала, пляшку поставила біля себе, воду з чашки випила маленькими ковтками. Чашку примостила біля пляшки, тильним боком худої долоні витерла губи.

— Ви шукаєте якихось відповідей, пояснень. Ми з сином — також. Усе це, — жінка слабким жестом обвела іконостас, — єдиний логічний крок з мого боку. Ще священика кликали, хоча Ігор був проти. Але… три роки тому він без усякої причини зашпортався на сходах і котився до першого поверху. Зламав ключицю, отак. Він не пив, слизькими сходинки не були, ніхто не штовхав його ззаду.

Хвора випила ще води. Ольга зручніше вмостилася на стільці.

— Ви спілкувалися з сусідом? Ну, з цим, чоловіком Надії… Другим…

— Чому ви раптом запитали про нього?

Ольга могла заприсягнутися будь-чим — співбесідниця здригнулася. В кожному разі голос виказав неприємні відчуття, що накотили раптово: хворим складніше грати, придурюватися і приховувати емоції.

— Я чула, він умів налякати людину.

Щось сталося. Ольга не могла пояснити чи описати це, але — повітря стало важчим, кімната немов гойднулася, лампадки під іконами на мить спалахнули яскравіше, їй здалося, звичайно, але яскравіше за електричні лампочки, а потім, знову на мить, стало зовсім темно. І рука, що стискала кухоль, відчула легеньке тепло. Ольга опустила очі. Малюнок на боці кухля блиснув рожевим світлом… Замість смішного котеняти їй підморгнув правим оком бридкий…