Розділ «Частина перша НІЧНІ КОШМАРИ»

Лікарня спала. Густу нічну тишу час від часу порушувало могутнє хропіння монтажника з третьої палати. Він лежав зі своєю виразкою вже тиждень, і кожен ранок починався з того, що він якось зовсім по-дитячому виправдовувався перед сусідами по палаті за нічні звуки. «Мене жінка й подушкою накривала, свистіла, за вуха смикала — хрін допомогло». Якось уночі, чотири дні тому, коли Анєчка підміняла Юлю Зайцеву, третя палата забузила, зовсім як піонери у літньому таборі. Новенький хворий, не освоївшись ще в новій для нього хроплячій обстановці, мовчки вилив на монтажника чай з термоса. Той заматюкався голосніше, ніж до того хропів, і погнався за хуліганом з табуреткою. Сусіди по палаті спочатку розтягали мужиків, а потім довго умовляли Анєчку не доповідати Фіделеві Васильовичу. Так, смішна була ніч. Краще вже хай хропе монтажник, аніж моторошні крики того ненормального… Анєчка знала, що він художник, та для неї це не виправдання. Завідувач звелів снодійне йому ні під яким приводом не давати. Анєчка здригалася, коли худа постать художника шаркотіла капцями по довгому коридору. Нарешті художник пішов у свою палату. Анєчка трохи заспокоїлася і вийняла з пакета свіже число «Наталі». Дівчата скидалися, купували і читали по черзі. Анєчка звично шукала рецепти. Готувати вона вміла, любила і якось навіть похвалилася перед молодим практикантом — хірургом, котрого неймовірними зусиллями вдалося затягнути ввечері в гості. Батьки порпалися на дачі, ніхто не заважав. Вичитавши з «Наталі» всі поради, які може дати жіночий журнал, вона вирішила трохи вдосконалити їх, а саме — до закусок на стіл поставила пляшку самогону. Їй не пощастило: з усіх практикантів вона вибрала саме того, хто не вмів пити, надто ж якщо в напої п’ятдесят градусів. У результаті кулінарні старання Анєчки спустилися в унітаз, не встигнувши перетравитися в шлунку рудого практиканта. Той засоромився і поспіхом пішов. Після того випадку він почав уникати Анєчки.

Медсестра з головою поринула в читання. Одна зі статей про взаємини жінок і чоловіків виявилася настільки для неї актуальною, що дівчина забула про все на світі. І нічого дивного в тому, що вона мало не звалилася зі стільця від жаху, коли в тишу коридора увірвався, перекриваючи навіть хропіння монтажника, дикий, зовсім не людський крик.

Шпортаючись, Анєчка добігла до палати. Вона вже знала, хто кричить, знала, що зараз побачить, і все одно серце її шалено закалатало, а кров відступила від обличчя.

В палаті горіло світло. Ветеран праці сидів на ліжку і щось бубонів. Виразковик Торба намагався взяти художника за плече, але той вужем звивався на ліжку, махав руками, стиснутими в кулаки, так, що нігті врізалися в долоні, і щось вигукував. Окремі слова Анєчка могла розібрати: «Пусти, сука!», «Облиш!», «Лиши її!» — і мат, різкий уривчастий мат.

Повітря було наче просякнуте горілчаним перегаром.

— Йому потрібна окрема палата!

— Де я її візьму? В своєму кабінеті ліжко поставлю?

— Подумай!

— Ага! Цей твій припадочний і без того в мене ось де! — Фідель Васильович ляснув себе долонею по маківці.

Медсестра підняла завідувача з ліжка телефонним дзвінком. Той, у свою чергу, набрав номер Романа Ващенка. Анатолієві вкололи снодійне і про всяк випадок прив’язали до ліжка. Цікавих хворих ввічливо, а кого — грубувато — попросили повернутися на свої місця. Цієї ночі Гончаренко особливо розходився, перебудив усе відділення, а тих, хто попри все спав, розбуркали сусіди: пропустити видовище не можна було, тим більше, що дика поведінка дивного художника обговорювалася в палатах не перший день. Навівши порядок, лікарі заходилися біля на смерть переляканої Анєчки. Фідель Васильович вагався, добираючи заспокійливе, Роман довго не думав, без дозволу витягнув почату пляшку горілки, хлюпнув у чашку, рішуче простягнув молодій жінці. Та замотала головою, але психіатр прикрикнув: «Ану, бігом!», після чого Анєчка слухняно ковтнула, запила водою з-під крана і вийшла з кабінету, лишивши чоловіків самих. Вони випили, не запиваючи, закурили. Їм було про що поговорити.

— Твої пропозиції?

— Ромо, пацієнт твій. Якщо не дурдомівський клієнт. А я його тримаю в себе, для чого — второпати не можу…

— А якщо в людини з переломами серце схопило чи, Боже борони, рак? Її з травматології в онкологію чи кардіологію тягнути?

— Дуже ти розумний!

— Вибач, який є! Аби зайнятися Гончаренком, мені треба ізолювати його від решти. Як мінімум. Як це зробити? Он у тебе десята палата на трьох, а лежить один, решта — денний стаціонар. Ось і поміняй їх з художником місцями, думаю, всі зрозуміють.

— Думаєш, так просто все?

— Хто тут начальник? — Роман налив ще по одній. — Усе залежить від тебе, Васильовичу, від тебе одного. Так усім краще буде. Художника треба розгадати, ми за нього впритул візьмемося.

— «Ми» — це хто?

— Є людина, — Роман заклично підніс чашку, розмальовану трояндами.

Господар впустив Романа в квартиру і почав зачиняти зовнішню половину подвійних дверей. На два оберти повернулися обидва замки, верхній і нижній; зловісно брязкаючи, стала на місце важка, ручної роботи клямка; делікатно дзенькнувши, ліг у спеціальний пазик сталевий, теж зроблений на замовлення ланцюжок. Двері були важкі, з дубової дошки. Зверху й знизу оббиті залізом. Друга половинка дверей мало чим відрізнялася від першої, хіба засувів було менше, лише два. Але той, хто потрапляв сюди вперше, дуже здивувався б, уздрівши, що злодіїв господареві боятися начебто нема підстав. Половину єдиної кімнати займали величезні, до стелі, книжкові полиці, забиті книжками в два, а то й у три ряди. Одначе безладом тут і не пахло, не помічалося навіть звичного кімнатного пилу. Кожна книга чи брошура мала своє місце. В кутку притулився телевізор, Роман знав — господар дивиться через супутник більш як тридцять каналів. Письмовий стіл, великий, роботи кінця дев’ятнадцятого століття, і банальна софа довершували обстановку. Був ще комп’ютер, господар навчився користуватися Інтернетом і новинка йому сподобалася, хоча в цілому до сучасних науково-технічних досягнень він ставився без особливого захвату, вирізняючи лише ті, які дають практичну користь у його дослідах. Правда, зайти в цю дивну квартиру-фортецю випадкова людина не могла. Таким правом користувалися щонайбільше чоловік із десятеро, з рештою господар спілкувався телефоном, через Інтернет чи, що траплялося не частіше двох разів на тиждень, особисто, призначаючи зустрічі за межами свого житла. Важкі двері та міцні засуви охороняли єдину цінність — власне господаря квартири.