Розділ «Частина перша НІЧНІ КОШМАРИ»

Фідель Васильович прикусив краєчок нижньої губи.

— З цим справді жарти погані.

— Відповідь мені потрібна зараз, колеги, — Роман розкрив було рота, та Чирва випередив його. — Якщо ви почнете заперечувати, мені буде важче працювати. Але я боюся, що ситуація з цими нічними кошмарами значно серйозніша, ніж може уявити собі нормальна людина. Померти Анатолієві не дадугь, а жити нормально він не зможе.

— Хто не дасть? — Фіделя насторожувало, що Чирва говорив загадками.

— Пізніше про це. Ви зі мною чи ні?

Лікарі самі від себе не чекали, що дадуть ствердну відповідь дуетом. Їхнє дружнє і голосне «так» змусило медсестер разом подивитися в їхній бік. Чирва посміхнувся підбадьорливо.

— Дякую. Тепер — мовчати, дивитися і слухати. Будь-який звук чи рух, навіть випадковий, може завадити мені і вирвати пацієнта з гіпнотичного стану, чого робити зовсім не бажано. Навіть краще буде, якщо один з вас стане за дверима. Цікавих ганяти.

Фідель Васильович підняв руку, мов школяр, готовий відповідати урок.

— Гаразд. Ходімо, Ромо.

Анатолій лежав, повернувшись обличчям до стіни. Чирва присунув табуретку ближче до ліжка, сів. Ващенко примостився в нього за спиною. Старий розстебнув комір сорочки і зняв з шиї ланцюжок з срібним хрестиком.

Пальці міцно стиснули край ланцюжка, рука ледь піднялася. Стало враз напрочуд тихо, і голос Чирви зазвучав незвично лунко:

— Поверніться до мене, Толю.

— Ідіть ви всі на хер!

— Не треба лаятися, Толю. Просто поверніться і подивіться на мене. Нічого не треба говорити — тільки подивіться сюди, і все.

Спокійний тон подіяв на агресивного Гончаренка. Він знехотя, наче роблячи послугу зануді, повернувся на спину.

— Чого вам від мене…

— Не треба голосно розмовляти. Просто подивіться на мене. Ось так, — їхні очі зустрілися. — А тепер стежте за хрестиком, поки я рахуватиму до десяти. Коли скажу «десять», ви можете відповідати на мої запитання спокійно.

Рука ворухнула ланцюжок. Хрестик маятником гойднувся праворуч.

— Один, — хрестик ліворуч, — два, — праворуч, — три, — ліворуч, — чотири, — праворуч…

На відліку «п’ять» Гончаренко вже не зводив з хрестика очей. На відліку «сім» він сів, торс подався вперед. На відліку «десять» хрестик завмер, рука повільно опустилася. В очах Анатолія з’явився новий вираз. Він дивився перед собою, але точно нічого не бачив.