Розділ «Частина перша НІЧНІ КОШМАРИ»

— Ви чуєте мене, Толю?

— Так, — його голос змінився, звучав, мов з глибокого колодязя.

— Добре. Хто ви?

— Мене звуть Толик Гончаренко.

— Добре, Толю. Тепер скажіть мені, що вас непокоїть.

— Він. Він повернувся.

— Говоріть, я слухаю. Хто він? Що йому треба?

І Анатолій Гончаренко заговорив.

Сторонній міг прийняти Ольгу за ненормальну: молода жінка в розстебнутому плащі стоїть на краю тротуару і махає руками, мов млин крилами. Нарешті одна машина загальмувала. З-під коліс бризнув брудний фонтанчик, плащ вкрився дрібними чорними цяточками. Ольга, не звертаючи уваги на зіпсований плащ, чого ніколи не допустила б раніше, рвонула передні дверцята і просто впала в салон.

Водій запитально подивися на дивну пасажирку. Ольга, в свою чергу, витріщилася на нього. Обоє мовчали.

— Ну, поїхали! — Ольга не витримала першою.

— Куди?

Вона махнула рукою кудись перед собою.

— Так діла не буде, красуне.

— Чого? Поїхали, швидше! Ну! — і враз до неї дійшло, чого домагається водій. — До лікарні треба!

— Я так і зрозумів! У Павловку?

— Чому? — Ользі ніколи було оцінювати жарт, вона назвала адресу.

Коли вони під’їхали, Ольга тицьнула, не дивлячись, якусь купюру і вистрибнула, з силою хряснувши дверцятами. Багато чи мало вона дала, зараз не мало значення. Важко дихаючи, вона забігла в приміщення і, стрибаючи через три сходинки, не чекаючи постійно зайнятого ліфта, останнім марш-ривком подолала шість сходових маршів. Їй щось кричали, та вона не поверталася і не стишувала бігу. Двері у відділення вона протаранила, тицьнулася було до кабінету завідувача, але там було зачинено. Біля дверей потрібної палати вона потрапила просто в обійми Фіделя Васильовича. Вона хотіла крикнути, та сильна долоня раптом міцно затиснула їй рота, а вільна рука лещатами стисла стан.

Майже відразу з палати визирнув Роман, кивком запрошуючи зайти. Лещата послабилися, долоня звільнила рота, і Ольгу заштовхнули всередину, двері за нею й за Фіделем одразу ж зачинили.

— Я знаю! Чоловіки, я все зрозуміла!