Розділ «Частина перша НІЧНІ КОШМАРИ»

Рипнув стілець, Ольга здригнулася. Та хвору вже нічого не могло відволікти.

— Він чатував на мене через два дні. Пізнього вечора. Була осінь, дощило, я того дня забула парасолю і поспішала додому. Забігла до під’їзду і наштовхнулася на Нього. Він заступив мені шлях між першим та другим поверхами. Як зараз пам’ятаю, світла на сходах чомусь не було, хоча напередодні скидалися на лампочки. Мабуть, крав хтось. Я ще не зрозуміла, що він чекає саме на мене, навіть не впізнала його в темряві, подумала — спускається хтось, і вирішила пропустити. Але Він якось так повернувся, потім посунув на мене — і затис у кутку, між стіною та сміттєпроводом.

Чи Ользі ввижалося, чи свічки знову почали тьмяніти. Раптом стало задушливо, вона розстебнула два верхні ґудзики на блузці, а коли пальці лягли на третій, перехопила швидкий погляд Ігоря. «Мужики завжди мужики. Гола баба навіть мертвому йому баньки не стулить», — майнув у голові зовсім недоречний зараз жарт Сухової.

— За вікном горів ліхтар, світло відбивалося на його обличчі. Вперше я бачила його так зблизька, майже впритул. Але спочатку не обличчя — мене обдало жахливим, просто пекельним якимось перегаром, якщо можна припустити подібне порівняння. Чоловік навис наді мною, і я змушена була підняти голову, хоча завжди сусіда мені здавався не надто високим. Мені здалося, що очі його світилися в темряві маленькими червоними вогниками. Коротка стрижка лише підкреслювала дивну форму голови, — жінка спробувала жестами окреслити її. — Щось було в ній від великої тварини. Кого він мені нагадав — тепер не пам’ятаю. Він важко дихав, навіть при такому освітленні я помітила, як роздуваються могутні ніздрі. Переді мною стояло розгніване страховисько в людській подобі. Інакше не скажеш. Я чекала крику, але заговорив Він напрочуд тихо: «Значить, родина вам наша заважає?» Я тільки й могла, що похитати головою. «Не заважає. Чому тоді не в свої справи лізеш, сусідко?» Цього разу вичавила: «Н-ні… н-не думала навіть…». «І далі зовсім думати не хочеться, правда?» Тут до мене дійшло: краще мовчати. Він нахилився ще нижче, дихання стало зовсім жахливим. «Для чого ж, сусідко, міліцію кликати, якщо до чужих родинних проблем тобі немає ніякого діла? Чи не ти лягавого гукнула?» Він задихав частіше, мені стало зовсім погано. «Ти чи не ти?» «Я». «Для чого, раз немає діла до чужих проблем? Ми, як сусіди, вам заважаємо? Стукаємо в стіну, музика після одинадцятої?» «Н-ні». «Для чого тоді лізти в чужі справи? На якого хріна, ти, сучка дохла?» Це стьобнуло мене по вухах боляче, а те, що Він не підвищував голосу, остаточно налякало. Якби Він почав мене вбивати, я б не опиралася. «Ми зрозуміли одне одного, сусідко?» Я закивала головою, все ще очікуючи принаймні удару. «Ніхто нікому не заважає, нормальне життя. Так?» Я не переставала кивати. Від частоти кивань голова запаморочилася, перед очима забігали барвисті зірочки. І якось одразу він зник. За мить я вже чула над собою його важкі кроки. Сама йти не могла, сповзла по стінці на підлогу і просиділа біля смітника майже півгодини.

Вона замовкла, аби вкотре ковтнути води.

— Як опинилася вдома — не пригадую. Отямилася в цій кімнаті, сина налякала. Назавтра цілий день лежала, мучив головний біль. Потім минулося. Самі розумієте, сусіди мене більше не цікавили. Я навіть помітила: щойно подумаю про них — голову обручем стискає. Досі те ж саме, — на її обличчі відбився біль. — Потім Його поховали, теж дивна історія… Міліція, допити, запитання… Як жили, чи не було скандалів, все таке інше. Наче отруївся Він, випив гидоти якоїсь. Ходили чутки, нібито Йому допомогли… Тільки не знаю я нічого, і знати не хочу. Так і міліції заявила. А потім Гончаренки виїхали. Якось поміняли квартиру. Це зараз просто, а тоді такі проблеми — ну їх к бісу! Потім я почала хворіти регулярно. Все інше, про квартиру їхню, я вже казала.

Жінка зітхнула і заплющила очі.

— Це вам допоможе? — Ігор знову поправив окуляри на переніссі.

Відповіді не було. Якесь шосте відчуття підказувало Ользі, що умови задачі розгадані. І тепер треба поквапитися.

Щурі. Вони десь поряд.

Чирва запитав утретє, але Гончаренко тільки скреготів зубами і лаявся. Романові та Фіделю Васильовичу цей дивний діалог остобісів. Нарешті Чирва махнув рукою.

— Гаразд, хай заспокоїться. Все одно без його пояснень нікуди не просунемося.

Трійця вийшла з палати, Роман, виходячи останнім, щільно причинив за собою двері. Побачивши незадоволеного завідувача, цікаві хворі швидко розійшлися по палатах. Медсестри перешіптувалися біля вікна і відверто зиркали на старого з «хвостиком».

— Слухайте мене і не перебивайте, — Чирва говорив тихо, голос був схвильованим. — Роман знає мене давно. Ви, Фіделю, знайомі з Романом. Ви можете йому довіряти?

Фідель Васильович нічого не зрозумів, але ствердно кивнув.

— Можу я вважати, що коли Роман вірить мені, а ви — Романові, то ви готові довіряти також мені?

Знову кивок, хоча й після паузи.

— Чудово. Як я переконався, часу в нас не так багато. Художник уперто не розкриває нам своїх таємниць. Його можна розговорити, але на це підуть тижні, якщо не місяці. А ситуація настільки серйозна, що зволікати не можна. Тому, якщо ви обидва мені довіряєте, я ризикну у вашій присутності форсувати події. Попереджаю: без спеціального дозволу ці методи незаконні. І якщо у мене щось не вийде, Анатолій Гончаренко може стати калікою. Не у фізичному розумінні, руки-ноги я ламати йому зовсім не збираюся. Розпеченим залізом припалювати — теж. У нього може остаточно повернутися ось тут, — Чирва постукав себе вказівним пальцем по лобі.

— Що ви хочете робити? — Роман теж перейшов на шепіт, він здогадувався про методи Чирви, але хотів почути від нього самого.

— Гіпноз.