Розділ «Частина перша НІЧНІ КОШМАРИ»

Йому було сімдесят шість, але як на свій вік він тримався напрочуд бадьоро, виглядав років на п’ять-сім молодшим. Борода акуратно стрижена і доглянута, довге сиве волосся стягнуте на потилиці в хвіст, носив він витерті майже до білого блакитні джинси, влітку ходив у «найківських» кросівках, взимку — в старих, але міцних шкіряних чоботях з гострими носами і ковбойським каблуком. Звали його Павлом Степановичем Чирвою.

Ще студентом Роман Ващенко твердо вирішив написати про Чирву статтю в науковий журнал. На той час він уже досить зблизився з цим чоловіком, завоював його довіру, що вдавалося дуже небагатьом, і навіть був запрошений на чарку в квартиру за п’ятьма замками. Чирва, ні слова не кажучи, навіть не прочитавши чорнових начерків, розірвав списані аркуші, підпалив їх від запальнички і кинув догоряти в унітаз, змив водою попіл, усе це зробивши без коментарів. Згодом Роман дізнався про часи, коли про Павла Чирву писали, точніше, згадували на батьківщині лише для того, аби суворо вказати громадськості, чиї імена та прізвища згадувати заборонено. І тепер, коли, як кажуть, сам Бог велів, Чирва не вважає за потрібне дозволяти писати й говорити про себе широко. З нього вистачало й того, що про нього говорив і писав — і дотепер говорить та пише, — увесь, як він сам зазначає, «цивілізований Захід».

Лікар-психіатр Павло Чирва міг стати кандидатом, а потім і доктором медичних наук. Йому вдавалося практикувати і займатися науковими дослідами одночасно, він робив успіхи, на нього зважали. Його статті з психіатрії публікували спеціальні журнали, і вони мали резонанс. На всілякі наукові симпозіуми та конференції Чирва їздив нечасто: відволікає від роботи. Все б нічого, але з часом колеги почали помічати дивний — для них! — зсув у його дослідах. Чирва вивчав сни. Причому сни як основний чинник, який допоможе розшифрувати особливості психіки кожної окремо взятої людини, більше того — вивчення і розшифровка снів, на його думку, може дати ключ до розуміння того чи того психічного стану особистості, виявлення і попередження психічних хвороб, відхилень, розладів і таке інше. Далі — більше: він почав обережно заявляти, що сон є паралельним світом, до якого можна проникнути, навіть впливати на його розвиток. «Сни на замовлення» — цю статтю свого часу навіть цитували в програмі «Очевидне — неймовірне». Зокрема, там писалося: психічно хворі теж бачать сни, і якщо на ці візії впливати ззовні, то психічні розлади можна лікувати. Така собі «сонна терапія». Завдяки цьому методу кількість божевільних швидко зменшиться, навіть зведеться до нуля.

Хтось прислухався до Чирви, хтось сміявся. Але ніхто не забороняв вивчати космос, доводити існування марсіян, НЛО та Бермудського трикутника, розповідати про чудеса індійських йогів і привидів океанських глибин. Можливо, Чирва як фахівець у своїй галузі і захистив би всі необхідні для високого наукового звання дисертації й поповнив би собою когорту дивакуватих персонажів зі світу вчених — зображували таких у кіно та книжках як кумедну альтернативу мислячому і дієздатному пролетаріату. Але наприкінці шістдесятих він опинився у складі радянської делегації на міжнародному симпозіумі в Стокгольмі. Захід звичайний, прохідний, Чирву послали туди, можна сказати, випадково, саме через незначущість даної події в контексті розвитку світової психіатричної думки. Нічого крамольного сорокап’ятирічний психіатр, у якого свої маленькі дивацтва, котрі, зрештою, пробачаються хорошому фахівцеві, відколоти не міг. Чирва тезово виклав свої погляди на сновидіння, на необхідність виділити вивчення сновидінь в окрему галузь психіатрії, мало не створити нову науку. Йому ввічливо аплодували. А за два дні за сніданком до нього підсів професор з Лондона. Його справді захопили досліди київського колеги, вони довго спілкувалися, результат — англієць завіз на Альбіон кілька ґрунтовних статей Чирви, їх переклали і видали окремою брошурою.

Чи варто казати, що без п’яти хвилин кандидат наук Павло Чирва вже за тиждень після виходу цього збірника під загальною назвою «По той бік сну» став антисовєтчиком? Дисертацію він не захистив. Більше того: не визнав публічно, що статті в нього викрали, не написав покаяння. Навпаки — з’явилися нові статті, що їх через зарубіжних колег, які почали вже шукати особистої зустрічі, передав для публікації на Захід. Сам того не бажаючи, Чирва обріс знайомими дисидентами. Спершу його нові роботи йшли через кордон їхніми каналами, але згодом, коли він відмовився писати про репресії КДБ і радянські психушки-катівні, дисиденти охололи до психіатра. Зате Чирву перекладали німецькою, французькою, англійською, італійською, японською, фінською, шведською мовами. Він збагачував світову психіатричну думку. Про нього заговорили радіоголоси. Він потрапив на замітку в КДБ, до справи підшивалися донесення про зустрічі Павла Степановича з іноземними кореспондентами. Ясно, чим усе могло скінчитися. Але арештові Чирви перешкоджав істотний факт — він, як на лихо, був цілковито аполітичний. Так, його виперли з інституту, роботу він знаходив тяжко, дружина не витримала і пішла, донька намагалася не спілкуватися з батьком. А саджати його за те, що він робить, — все одно, що шити кримінал жінці, котра бачила чудотворну ікону, яка плаче. Дивацтва Чирви зовсім не заважали політичному режимові СРСР. Тим більше, що «голоси» потроху, а далі гучніше заговорили про переслідування вчених у Радянському Союзі, для чогось проводили паралелі з гоніннями на генетиків за Сталіна, та й сам Чирва заявляв кореспондентам, котрі пробивалися до нього, що працювати йому не дають з незрозумілих причин…

У партії його не поновили. Повторно захищатися не рекомендували. Але за фахом Чирва таки працювати зміг, з часом дозволили викладати, годин виділяли мало, але копійку свою Чирва мав. Правда, лишався невиїзним і не мав права отримувати гонорари за надруковане «там». Інколи якісь суми йому вдавалося одержати, але нечасто і порівняно небагато, для підстраховки — в карбованцях, адже за валюту існували стаття і строк.

Роман Ващенко був одним з небагатьох студентів, хто серйозно захопився дослідами Чирви. Спочатку викладач сприймав його як чергового стукача, котрий втирався в довір’я. З часом підозра зникла. На перших порах Роман дивився на Чирву, як на гуру. Минулося й це, наспіла перебудова, і хоча інтерес до «доктора Морфея», як його назвав один американський професор, на Заході втратив ажіотажність, авторитетом у своїй галузі він лишився, публікувався, діставав гонорари, виїздив на конгреси. Батьківщині Чирва не пробачив. Звідси — замкнуте життя, вузьке коло спілкування, нечасті консультації. Ексцентричному і скандальному старому вирішили просто не заважати. Він ще викладав, але збирався покінчити і з цим. Нарешті Павло Степанович Чирва дозволив собі насолоджуватися життям і статусом мудрого відлюдника.

Горілка в нього була завжди, навіть у часи горбачовського Указу. Поки він краяв хліб і сало, Роман звично розставив чарки, витрусив попільничку, прочинив кватирку — старий димів, як паровоз. Поки йшла підготовка, обидва мовчали. І тільки після першої, закусивши і закуривши, Чирва порушив тишу:

— По порядку, Ромо. І не треба поспішати. Краще повторюватися, швидше второпаю.

Гончаренко не міг довго ходити по палаті. Лягати на ліжко не можна, очі зразу ж заплющувалися, автоматично, а того, що було після цього, він дуже боявся. Спілкування могло відволікти його від сну чи думок про сон хоча б на якийсь час, але Гончаренко не хотів нікого бачити. Тим більше, що його й без того почали уникати. Нехай. Так і треба. Що швидше йому дадуть спокій, то краще. Для всіх краще. Тільки ніхто цього не розуміє. Він не хотів зізнаватися собі, що часті візити лікаря і цієї журналістки з втомленими очима і тонким пасмом сивого волосся біля лівої скроні, яке вона старанно маскує, приносять йому незрозумілі полегшення. Тобто, його навіть Це трошки відпускає... Він прагнув самотності — і боявся лишитися на самоті. Горілки в лікарні не було, а на тверезу голову повторити спробу піти він не міг, бракувало куражу, коли на все здатен і на всіх плювати. Але, чорт забирай, він ще надто слабкий для того, аби довго ходити! У нього немає горілки та цигарок! Спокійніше… Крок. Другий. Третій. Вікно. Кру-угом! Один. Два. Три. Двері. Кру-угом! Якщо не так широко ступати… Один-два-три-чотири-п’ять-вікно-поворот… Один-два-три-чотири-п’ять-двері-поворот… А якщо зовсім малесенькі кроки? Один-два-три-чотири…

Біля ліжка Анатолій раптом втратив рівновагу, виконав якийсь клоунський кульбіт і сів. Потім, неспроможний боротися з собою, приліг на бік. Повернувся на спину, витягнувся. Повіки наливалися свинцем. Снодійного, гади, уколу, фашисти, — це вистукували невидимі молоточки, заховані в черепушці. Спосіб є: швидко заплющити очі і тут-таки розплющити. Повіки зімкнулися. Розтулилися. Зімкнулися… цього разу розліплювалися важче, немов штангіст бере рекордну вагу… Знову змикаються…

Коли Гончаренко розплющив очі, тиша, в яку занурилася пообідня лікарня, стала відчутною, немов об’ємною. Якось одразу вона ожила, наповнилася шерехами, свистом, брязкотом, все одно лишаючись при цьому тишею. Крім Анатолія, цих звуків ніхто, скоріше за все, не чув. Здавалося, — а так і було! — що звуки не порушують її, вона складалася з них, як тканина з ниток, деревина з волокон, океан з дрібних крапель солоної води. А потім виник новий звук, дисонанс до інших, знайомих. Він, немов чужорідне тіло, порушив звичне середовище. Порівняти його можна із скабкою в пальці. Шарк-шарк-шарк… Шаркання наближалося. Анатолій уже знав, що це означає, але крику вичавити з себе не міг, тіло немов закам'яніло, і звична рятівна поза — коліна до підборіддя — знову не вийде, порятунку не буде. Шарк-шарк-шарк…

Двері палати повільно прочинилися. Із шарканням зайшов Він.

— Ти вже сам тут, придурку?

Ті самі коричневі домашні капці зі стоптаними задниками. Ті самі здуті на колінах сині спортивні штани з білими лампасами. Та сама червона ковбойка, не застебнута на верхній гудзик. Ланцюжок на бичачій шиї.

— Мовчиш? Хочеш сховатися від мене, гівнюк?

Щойно Він стояв біля дверей — і раптом опинився зовсім поруч, його пика майже торкалася обличчя Анатолія, налиті кров'ю очі розширилися мало не до маківки, потім голова віддалилася, відкинулася вгору, а могутня п'ятірня зробила перед обличчям Анатолія хапальний рух — і знову Він стояв біля дверей.

— Ха-ха-ха! Чому не гукнеш свою сучку-мамочку? Давай разом позвемо! — Його голос несподівано змінився, став дитячим, плаксивим, брутально верескливим. — Мя-м-мя-а! Мя-м-мя-а! — і тут же, без паузи, тишу заповнило, заглушаючи інші звуки, хрипке: — Ха — ха — ха! Ха — ха — ха!

Його підхопила дзвінка, як у бомбосховищі — Толик з пацанами часто лазили туди — луна. Кричати і ворушитися Гончаренко далі не міг. А гість уже стовбичив у головах, нахиляючись над ним, наче перевернуте зображення.

— Гидко, правда? Це ти так кричиш. Мужики не звуть так свою мамцю. Вони взагалі її не кличуть. Хочеш, покажу, як треба кликати мамцю?