Розділ «Частина перша НІЧНІ КОШМАРИ»

Крізь скельця окулярів на Ольгу дивилися розумні очі літньої жінки.

— Ви ж прекрасно розумієте, які сторінки якої історії він мав на увазі. І з кого та з чого вирішив поглузувати, залишивши на стіні ці стенди. Так, вони з недавнього часу. Ви, та й він теж, у ті часи вчилися в школі, для вас ленінські куточки були звичним явищем. Сьогодні ви тикаєте нам їх в обличчя.

Ольга помітила, що розмова заходить не туди, що вчителька історії Ганна Іллівна ставиться до неї без симпатії, і все ж таки, навіть не спілкуючись зі шкільними вчителями чотирнадцять років, починала впізнавати в співбесідниці усіх тих педагогів, котрі ставляться до учнів без симпатії і — найбільш неприємне — бачать учнів в усіх, хто молодший за них хоча б років на десять. Тому вона відкинула навіть думку про плавний, демократичний перехід бесіди в інше русло і просто, в піратський спосіб, пішла на абордаж:

— Знаєте, давайте змінимо тему. Про конфлікти поколінь писали ще в давнину, і ви, як історик, знаєте це краще за мене.

Ганна Іллівна пильно подивилася на потенційну школярку, і Ольга відразу відчула себе нею: дівчам у шкільному фартусі, котру висварили за манікюр і перстеник — нєдєльку, котра погано знає урок, зате хвацько викаблучується на шкільних дискотеках під цю дурну музику.

— Гаразд. Що вас цікавить, дєвушка?

— Хто… Толя Гончаренко. Ви були його класним керівником.

Вона чекала почути, що за тридцять років роботи в школі у Ганни Ілівни було кілька сотень учнів, а може, й уся тисяча, що теоретично педагог — зрозуміло! — пам’ятає кожного, та насправді… Одначе, випереджаючи її думки, вчителька просто сказала:

— Я пам’ятаю цього хлопчика.

Ольга ще більше відчула себе школяркою, ученицею, котра з дитячою впертістю сперечається з педагогом, і зовсім по-дитячому закусила нижню губу. Їй захотілося курити, але Ганна Іллівна з перших хвилин знайомства попередила про свою алергію на тютюновий дим, отож доводилося терпіти. Вона розуміла, що треба якось вести розмову далі, ось тільки готувалася ж зовсім до іншого, геть не думаючи, що літня вчителька так легко й швидко пригадає одного з сотень своїх учнів.

— Я читала про нього у вашій газеті. До речі, в ній писали ще про одного випускника нашої школи. Тільки там йшлося про кримінал.

Павло Комов. Ольга пам’ятала цю публікацію: заступника директора комерційного банку розстріляли з автомата біля під’їзду власного будинку. Вбивця чекав у під’їзді, перша черга вдарила охоронця, котрий сунув попереду, по ногах, друга прошила груди банкіра.

— А Комов, між іншим, добре встигав з історії, навіть переміг на міській олімпіаді, — Ганна Іллівна зняла окуляри, дістала з кишені чисту носову хустинку, протерла скельця, для чогось подивилася на світло, повернула окуляри на місце. — Гадаю, ви розумієте, що усіх своїх учнів я пам’ятати не можу. Та якщо почую знайоме прізвище чи побачу знайоме обличчя, завжди пригадую. Тим більше, — вона посміхнулася, — коли про них пишуть популярні газети. Чому вас так зацікавив Гончаренко?

Це запитання вивело Ольгу з дурної зніченості. Вона чекала на нього, у неї готова відповідь, і це додало їй впевненості. Школярки вже не було, повернулася журналістка.

— Я писала про нього статтю. Його спроба накласти на себе руки загальмувала роботу. А потім я дізналася, що суїцид у них у родині, сказати б, — це спадкове. Мати і старша сестра Анатолія свого часу теж наклали на себе руки. Цікаво, правда?

— Для жовтої преси — так. І потім, у наш час такий вибір як мінімум логічний.

— Його дружина сказала, що Толя чогось боявся і не казав, чого саме. Ось я й хочу дізнатися про людину максимум можливого, — Ольга витримала коротку паузу, спостерігаючи за реакцією співбесідниці. — Лікар каже, що страхи дорослої людини можуть йти за нею з дитинства. Ось я й подумала, що вчитель…

— Що ви хочете почути? — Ольга відчула, що Ганна Іллівна зацікавилася розмовою і вже сама намагається пригадати щось, що допомогло б пролити бодай якесь світло на дивну історію художника.

— Не знаю, — чесно призналася вона.

Учителька сперлася ліктями об парту, пальці рук зчепилися в замок.