Розділ «Частина перша НІЧНІ КОШМАРИ»

— Будете сміятися, нам і справді по дорозі. Я на Виноградарі живу, через Сирець теж поїхати можна. По конях?

Вона жила у маленькій однокімнатній квартирці на п’ятому поверсі. Неподалік майоріла схожа на великий і погано заструганий олівець споруда телецентру. Поряд розташувалося кладовище. Якщо вийти на балкон, можна навіть побачити невеличкий шматочок цвинтаря. Принаймні, Ольга знала, куди треба дивитися, і переконувала сама себе, що регулярна бачить цвинтар. Втілення в життя популярного принципу «memento more». Варіант з житлом не кращий, але вибору не було: квартиру розмінювали терміново, прискорити цей процес хотілося обом, та Ольга взагалі хотіла спекатися цього якомога швидше і погодилася вже на другий варіант, не стала сперечатися з колишнім чоловіком через вибір району, навіть полегшено зітхнула, коли він вирушив на лівий берег, у зручний будинок та квартиру поліпшеного планування. Хай вона живе поряд з кладовищем, якось символічно.

А були ж часи — і не так давно, до речі, коли Ольга всерйоз обдумувала ідею назавжди оселитися в тому місці, по сусідству з яким волею долі опинилася. Сухова голосно висловилася з цього приводу: «Не роби трагедії, ти, дурочка! Мужики цього не варті, жоден, ясно тобі! Викинь з голови, переключись, займися чимось. Знаєш, скільки разів Анну Кареніну грали в кіно? І годі, усе, досить!»

Удома Ольга пустила у ванній гарячу воду, перевдяглася у банний халат, — подарунок тієї ж таки Сухової, чорний, у білу смужку, — і в очікуванні, поки ванна наповниться, вмостилася на краєчок. Під дзюрчання води думалося легше. Хотілося думати про незрозумілу й дивну поведінку художника, що малює страхи і кричить ночами уві сні, але в голову нахабно й безцеремонно лізли зовсім інші думки.

«Дивлячись як ми будемо спілкуватися далі… Якщо як чоловік та жінка — можливі варіанти…». Як на лікаря-психіатра Романа Ващенка, можливі варіанти спілкування з нею. Усю дорогу, поки вони їхали, базікали ні про що, звичайні теревені малознайомих людей. Але сьогодні Ольга раптом відзначила: протягом останнього часу вона спілкувалася з чоловіками, зрозуміло, уникати їх просто безглуздо, але вона не могла згадати, аби з кимось із них вона розмовляла просто так, не як з колегою чи людиною, від якої їй щось треба. «Може, тобі шкода його, подружко? Дружина загинула, а мужик він ще молодий, ось і проступає з тебе жіноча жалість…». Вона зрозуміла, що шукає виправдань тому жіночому інтересові, який викликав у неї незнайомий чоловік. І вона його явно зацікавила.

Ольга встала, подивилася на себе в овальне дзеркало, провела рукою по волоссю, що ледь сягало плечей. Зараз вона носила таку зачіску, а чотири роки тому, коли розлучилася з чоловіком, підстриглася під хлопчика, назло йому, бо знала — йому подобалося її довге каштанове волосся. Так, що ми тут маємо? Ольга Нечваль, тридцять років, журналістка, розлучена. Фарбована блондинка, зріст трошки нижчий за середній, зеленоока. Вона показала своєму відображенню язика. Скинула на підлогу халат, ледь розставила ноги, вперлася ліктями в боки. Треба б скинути кілограмів три-чотири. Ну, бажання не оригінальне. Немає жінки, котра не хотіла б позбутися зайвих кілограмів. Права долоня накрила грудь, пальці попестили сосок. Н-да, груди не ідеальні, у тієї гадини, з якою вона застала чоловіка, — колишнього чоловіка! — цицьки такі, що під ними заховатися можна, мужики від таких дійниць чомусь розум втрачають. Ольга знизала плечима, прибрала руку, ще раз критично оглянула себе. Нічого, нічого. Трохи підрихтувати — навіть дуже нічого собі. Чому ти раптом про це подумала? Давно нікого не було? Давно, треба чесно визнати. Ромо Ващенко, навіщо думати про тебе?

Пояснення вона знайти не могла, в усякому разі отак одразу. Ліпше поки що не забивати собі голову, все вирішиться само собою. Ольга залізла у ванну, випросталася у гарячій воді і спробувала прогнати взагалі усі думки, навіть про художника, котрий малює страхи.

Цієї ночі їй снилися щурі.

— Навіщо вам усе це треба?

— Хоча б задля того, аби відповісти на ваше запитання. Я і собі його часто ставлю. Коли немає відповіді — її шукаєш.

— Навіть ось так, залазячи в чуже життя?

— Анатолій вже увійшов у моє, і просто так викинути його з голови, забути про все, що сталося і досі відбувається, я не можу.

— Звучить дивно, але я теж.

Дружину Гончаренка звали Аліною. Якщо вона й була старшою за Ольгу, то не набагато, хоча навіть за бажання вік її визначити не просто, Ольга, принаймні, не змогла. Жінка опускалася, відверто не стежила за собою, і якщо вона не візьме себе в руки, то сама допоможе часові перетворити її на самотню бабусю.

Вони сиділи на кухні, пили погано заварений чай. Ольга могла дати повну гарантію, що Аліна їсть і п’є лише для фізіологічних потреб організму, задоволення від цього, як і від усього іншого, вона точно не отримує. Після того, як чоловік вигнав її, жила з матір’ю, хоча він і залишив дружині квартиру. Бути там вона не могла. Зараз матері не було, жінкам ніхто не заважав. Ольга прийшла, попередивши Аліну по телефону. Вона була готова до того, що покинута дружина не захоче розмовляти, вилається і кине слухавку, але дістала байдужу згоду на зустріч.

— Тоді чому ви не були в нього жодного разу?

— Якщо йому не потрібні лікарі і люди, котрі врятували йому життя, то мене він тим більше прожене. Вдруге я цього просто не переживу.

Ольга не знала, в яке русло спрямувати розмову, і просто спитала:

— Давно ви не живете разом?

— Як подивитися. В мами я оселилася рік тому, а так — десь років зо два з половиною.