Розділ «Частина перша НІЧНІ КОШМАРИ»

— Я теж не знаю, що можна розповісти про Толю. Я маю на увазі — що аж такого особливого. Він не єдиний, хто вмів малювати, та й малюнки його, — «роботи», подумки поправила Ольга, — не зовсім те, до чого звикла я, одначе це не показник, я зовсім не знаюся на малярстві. Вчився, щоправда, добре, як на хлопця. Неповна родина… Знову ж таки, неповні родини мало кого дивують, половина дітей росте в неповних родинах. Але, — пальці її рук розімкнулися і зімкнулися знову, — я добре пам’ятаю, як одного разу прийшла до них додому. Запитаєте, чому я це пам’ятаю? Річ у тім, що того вечора я дуже перелякалася. Найцікавіше — досі не можу зрозуміти причини переляку.

Ольга буквально пучками пальців відчула, що співбесідниця зараз розповість щось важливе і навіть затамувала подих, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Навіть не знаю, з чого почати. І не готова пояснити те, що сталося, та й не впевнена, що сталося щось особливе. Я лише пішла до Толі додому поговорити з батьками. Хлопчик змінився, але в цьому віці — йому було тоді років тринадцять-чотирнадцять — усі діти міняються. Та з ним коїлися незрозумілі речі, — Ольга відзначила, що вчителька старанно добирає слова, насправді намагаючись висловити, передати свої відчуття, в яких і сама досі не розібралася, і ще — вся історія надто явно затягувалася.

— Ви кажіть, як є, я спробую зрозуміти.

— Гаразд… хоча вам буде нелегко. Ви ж не спостерігали підлітка з четвертого класу, а тоді він уже вчився у сьомому… здається… Так, у сьомому! Батько в них чи загинув, чи помер від якоїсь хвороби, тут я не згадаю, та все це не має стосунку… Отже, мати одружилася вдруге. Я не даремно кажу про це, пізніше ви зрозумієте… Хоча… Не знаю… Гаразд. Толя був звичайним хлопчиськом, учився добре, та не належав до тієї породи, знаєте, зубрилок, як їх називають. Скарг на нього ніколи не було, та щоб хвалили особливо — теж не скажу. А потім він різко, просто ні з того ні з сього, змінився. Буквально: пішов додому однією людиною, до якої всі звикли, а вранці зірвав зарядку. Пригадуєте, перед уроками тоді були зарядки?

Звичайно. Спізнитися на цей захід вважалося порушенням дисципліни, інколи більшим, ніж прогул чи спізнення на урок. Ольга не встигла забути навіть через стільки років, як у них у школі списки тих, хто спізнився, носили особисто директору, і згідно зі списком, всіх, з третього по десятий класи, залишали після уроків у спортзалі робити дурнувату зарядку. А зводилася вона до елементарного підняття-опускання кінцівок і присідань. Від покарання звільнялися тільки ті, хто приносив записку від батьків. Щоправда, подібна практика була не в усіх школах. Але хто сказав? Ольга й не могла знати, що робилося в інших школах.

— Гончаренко з доброго дива відмовився робити зарядку. Причому так агресивно, що я навіть злякалася і хотіла вести його до лікаря. Потім він заснув на другому уроці, на моєму. Я зробила зауваження, він різко огризнувся, і я вигнала його геть з класу. На перерві він стояв біля стіни з опущеною головою і до кінця уроків ходив пригнічений. Це почало повторюватись регулярно. Не щодня, але доволі часто. Та ви ж повинні знати: Гончаренко не один такий на всю школу, дивних та прикрих дітей багато. Добре пам’ятаю, як у той самий час троє десятикласників згвалтували в роздягальні молоденьку вчительку і сфотографували процес. Цих дегенератів, правда, знала не лише вся школа — весь мікрорайон. Тікали з дому діти, час від часу траплялися дрібні крадіжки, бійки клас на клас за школою, вагітна старшокласниця… І все ж таки з Толею щось явно коїлося, він змінювався у гірший бік. Тому я й вирішила поговорити з батьками.

— Вибачте, що переб’ю. А ось спалахи агресії — що їх викликало?

— Як правило, спроби підвищити на нього голос, зробити зауваження. Адже навчання — своєрідний примус, хочете ви того чи ні. Та не будемо відволікатися. Пішла я ввечері, того дня у мене були уроки на другий зміні, потім перевіряла якісь письмові роботи, загалом десь був початок шостої. Йшла я туди вперше, я взагалі не часто ходила по домівках, частіше збирала батьків на збори, якщо було потрібно. Так мені легше. Вже стоячи перед дверима, я відчула незрозумілу тривогу, навіть легкий дрож. І ще — нерішучість. Аби побороти все це, я різко подзвонила, і — ви не повірите — палець наче приріс до кнопки, дзвінок вийшов довгим, настирним, просто-таки нахабним. І коли двері відчинилися, я все ще тиснула на кнопку, почуваючись при цьому повною ідіоткою.

Тепер Ганна Іллівна знала, про що говорити, правильно побудовані фрази людини з вищою освітою лилися фонтаном, голос став гучнішим, а сама вчителька поводилась, немов на сповіді, звільняючись від гріха чи таємниці, котрі над нею тяжіли багато років.

— На порозі стояв мужчина. Бачили на картинках Мінотав ра? — Ольга механічно кивнула. — Уявіть тепер, що на ньому яскраво-червона ковбойка, сині тренувальні штани, чоловіки носили такі, вони розтягувалися на колінах, шльопанці на босу ногу. Комір розстебнутий, на могутній шиї — ланцюжок, саморобний, з мідного дроту. Правда, акуратно зроблений. Він неголений… ні, швидше погано поголений. І запах. Він немов стояв у хмарі перегару. Ще — важкий погляд червоних очей. Коротка стрижка, майже під «нуль». «Для чого так мучити дзвінок?» Голос… не те щоб неприємний, з легкою хрипотою… І неголосний, зловісне в ньому щось, від… демона, чи що…

— Демони якраз кричать.

— Тоді від Сатани. Знаєте, в кіно та книжках у нього завжди негучний скрадливий голос. Я помітила, що продовжую дзвонити, і тепер змогла забрати руку. «У вас щось з дзвінком». «У нас усе нормально з дзвінком». Він посміхнувся, недобре, самими губами. «Можна зайти?» «Заходьте, в квартирі хоч дзвінків немає». Поріг я переступила, немов робила крок у прірву. Він причинив за мною двері, і ми залишилися самі в напівтемному передпокої. Чоловік не поспішав запалювати світло, я не ризикнула попросити. Він уже лякав мене, розумієте? «Добрий вечір». «З цього люди звичайно починають, коли їм відчиняють двері». «Вибачте». «Куди я діну ваші вибачення… Ви до кого?» Він не ховав глузливої посмішки, а погляд наче гіпнотизував. Перед ним я відчула себе голою. «Я… з школи. Класний керівник Толі». Посмішка, — чи те, що він вважав посмішкою, — раптово зникла. «Йди сюди!» Він не підносив голосу, але мені здалося, що я оглухла. З кімнати якось дуже повільно вийшов Толя. «До тебе вже приходять з школи? Що ти там таке твориш, що до мене додому приходять твої вчителі?» Хлопчик опустив голову, таким я його часто бачила в класі. «Ти чому мовчиш, недоумку?» Це слово мене як батогом ударило, я поквапилася втрутитися: «Ні-ні, все нормально! З ним усе гаразд!» Я пошкодувала, що сказала це. Тепер мужчина бурив очима мене. «Значить, Толя поводиться добре, і ви прийшли сказати це мені? Він не прогулює уроків, не смикає дівок за коси, не лазить їм під спідниці, не курить на перервах, так?» Мене вистачило на те, аби кивнути. «Тоді для чого тренькати вечорами? Для чого турбувати людей, коли вони вечеряють? У вас такі порядки в школі? Може, треба сходити до вашої школи й розібратися? Порядок я навести зможу». Я енергійно замотала головою, уявивши, як цей монстр — іншого слова не знайду — з’явиться у своїй ковбойці та штанях у школі. «Може, ви хотіли позайматися з Толею вдома? Він погано знає ваш предмет?» Я далі мотала головою. «Ну, раз у вас справ нема, будемо вважати, що ви помилилися дверима, тьотю». Він так і сказав — «тьотю». Я чекала, коли він почне лаятися матом, та він знову зобразив посмішку. «Що треба сказати?» «До побачення». «Толю, а ти що скажеш своєму вчителю?» «До побачення». Потім клацнув замок і я опинилась на свіжому повітрі.

Ганна Іллівна замовкла. Зараз вона стала схожа на марафонця, котрий добіг до лінії фінішу і впав, знеможений.

— Це був вітчим?

— Напевно. У сім’ї явно не все гаразд, поведінка Анатолія після щоденного спілкування з подібним створінням перестала мене дивувати. Чи треба казати, що я взагалі намагалася не звертати на учня уваги. Так, погано. Але тієї ночі мені снилися кошмари, а вранці голова розколювалася на дрібні шматки, я навіть не змогла зателефонувати і сказати, що захворіла. З школи дзвонили, і від дзеленчання телефону я справді ледь не позбулася голови. Наступну ніч я проспала мертвим сном, вранці стало легше. Все. З мене було досить. Зрештою, людина має право злякатися, — вона на мить замовкла, а потім знову перетворилася на мудрого старого педагога: — Ви щось подібне хотіли почути?

— Не знаю, — чесно призналася Ольга. — Справді, в такому розрізі історії мені ще не подавали. Ви говорили так, наче, — вона знітилася від побоювання справити небажаний ефект, — наче спілкувалися з потойбічними світами чи з нечистою силою.

— А знаєте що, дєвушка? — Ганна Іллівна дивилася їй просто в очі. — Ставтеся до цього як завгодно, та я думаю — так воно й було.

Черговій сестрі Анєчці вже стукнуло двадцять п’ять, а особистого життя не було. Не те щоб вона трималася замкнено, тікала від хлопців і не здавалася вродливою. Якби не окуляри з товстими скельцями… Якби не гаркавила злегка… Зате на неї завжди можна покластися, що подруги з успіхом і робили.

Анєчка часто підміняла на чергуванні то одну, то іншу, подумки уявляючи себе на місці чергової подружки. В цих підмінах Анєчка поки що й бачила своє особисте життя.