Розділ шостий Рибалка на піраній

Через чверть години Фабіо загальмував на продовгуватій галявині. Із трьох сторін її оточувала стіна худих, але високих дерев, ближче до землі щільно закутаних кущами. З четвертого боку частина полого опускалася до річкової заплави, що глибоко врізалася в берег.

Біля берега затоки вода майже не рухалася, через що поверхню бухти затягував щільний килим жовто-зеленої ряски та водяних рослин, однак ближче до середини ріки проходила доволі потужна течія. Протилежний берег, вкритий щедрою неприступною рослинністю, знаходився на відстані сотні метрів. Окремі дерева, неначе через тисняву в хащах, росли просто над водою, практично горизонтально до землі, тяжко звісивши врунисте віття у воду. То була Ріо Кларо.

Неподалік від того місця, де Фабіо залишив машину, лежав, ретельно замаскований у кущах, металевий човен. Поки бразильці розчищали простецький плавзасіб від корчів та трави, я попросив Саню сфотографувати мене на тлі затоки. Вручивши напарникові камеру, безтурботно зійшов до води і присів. В ту ж мить Айлтон відірвався від човна і окликнув:

— Хлопці, обережніше! — і тицьнув пальцем кудись мені за спину.

Стараючись не дуже смикатись, я обернувся. Переді мною простягалась нерухома і, на перший погляд, абсолютно безпечна ковдра із зелені. Нічого підозрілого я не помітив.

— Ну? — запитально протягнув я.

— Дивись уважніше.

Напруживши зір, я зненацька помітив пару доскіпливих крокодилячих очей на відстані трьох метрів від того місця, де я щойно мостив задницю. Трохи далі відсвічувала свинцевим полиском ще одна пара очисьок. А потім я побачив ще, ще і ще. Звідусіль, замаскувавшись ряскою, листочками та річковими ліанами, на мене з цікавістю поглипував цілий виводок кайманів. Я позадкував, але водночас не зміг стримати посмішки: закутані водоростями крокодили нагадали мені вовка з мультфільму про Червону Шапочку, котрий з’їв бабусю, після чого, натягнувши на себе чепчик постраждалої, почав видавати себе за стареньку.

— Вони хотіли напасти на мене? — швидко пролепетав я.

— Не думаю, — реготнувши, остудив мене Айлтон. — Просто я боявся, що ще трохи і ти всядешся на одного з крокодилів. А це було б щонайменше невиховано. Сумніваюсь, що плазуни пробачили б тобі таку безпардонну витівку.

Невдовзі бразильці завершили з усі фінальниі приготування. Мотор закріпили у задній частині човна, весла поклали під бортами, в металевий герметичний ящик, який одночасно слугував човновою лавою, начерпали води (в нього, пояснив Айлтон, ми складатимемо спійманих зубастиків), насамкінець провідник приволік з мікроавтобуса м’ясо, ножі, запасні гачки та вудки. Сяючи перманентною посмішкою, Фабіо відштовхнувся ногою від берега, затим кількома вправними змахами весла вивів човен на середину річки. Остаточно звільнившись від ряски, фазендейро завів двигун. Мотор слухняно відгукнувся — загарчав, плоскодонка смикнулась, а тоді, задерши носа, помчала уперед, розкидаючись з-під бортів сріблястими бризками і тягнучи за собою паралельні хвости хвиль.

Поки ми пливли центром річки, Айлтон ненав’язливо розповідав про довколишні місця.

— Під час сезону дощів, а він триває від листопада до березня, річки виходять з берегів, заливаючи весь низинний Пантанал, — розказував гід, покриваючи скиглення мотора. — Тоді формуються так звані cordilheiras, острівки рослинності, що стирчать над водою. Переважно — це верхівки найбільших дерев. Біля них збирається чимало цікавих тварин та птахів. В цих місцях дощі тільки починаються, зате Ріо Кларо вже почала приймати воду з гір і поволі напинатись.

Я на хвильку перестав слухати провідника і підвів голову. Річка поступово змінювалася, перетворюючись на широченну лагуну. Береги розбігались, залишаючи нас посеред безмірного світло-коричневого плеса. Течія сповільнилась, а згодом узагалі, здається, припинилась — Ріо Кларо розповзлася, перетворившись на безбережне озеро. Я крутив головою навсібіч, однак ніде не бачив твердої землі; лиш розкидисті гіллясті cordilheiras, обліплені зграями розмаїтих пташок, то там, то сям висувались із води. Водний простір стелився скільки сягав погляд, безцеремонно вриваючись в зелені хащі, просочуючись і гублячись у них.

— Як високо підіймається вода під час паводків? — цікавлюся.

— Найстрашніші дощі припадають на лютий та березень. У цей час усі дороги розмиває вщерть, і піші мандрівки стають неможливими. Вода підіймається на 3 метри від звичного рівня, іноді навіть більше. Кожної декади повені набувають катастрофічних масштабів, забираючи життя як тварин, так і людей. До речі, коли іспанці вперше дісталися до цих місць (а першими тут були саме іспанці, а не португальці), вони подумали, що Пантанал — це море. Конкістадори просто не могли припустити, що така колосальна маса води не з’єднується на сході з океаном.

— Ого… — я не зміг стримати здивування.

— Ще тиждень, і ви не впізнаєте тутешніх місць, хлопці, — доказав наш гід. — Вода заллє все навкруги. Ви останні, кого я цього сезону веду в Пантанал. Поновити поїздки можна буде лише наприкінці березня.

— Я так розумію, що повінь перетворює Пантанал на справжнісіньке пекло, — бовкнув я.

Айлтон знову всміхнувся і заперечно мотнув головою: