Розділ шостий Рибалка на піраній

Лаврентій вкотре тяжко випустив повітря з легень і промурмотав:

— Я більше не можу, пацани… мені ніяк не вдається… сходити в туалет по-нормальному… «по-великому»… — він жалібно кліпнув і додав: — Уже третій день.

Під навісом застигла ніякова мовчанка. До вух доносилося лиш далеке й притлумлене хащами дзижчання цикад. Лаврентій, похнюплено нахиливши голову, вичікувально дивився на нас. Так ніби, почувши його пояснення, ми мали впасти на підлогу і заридати з відчаю.

— І через це ти так висадився? — зрештою спитав я, намагаючись дотримуватись індиферентного тону, однак глумливо скривлений рот, певно, виявляв усі мої емоції.

— Попрошу не єхидствувати! — ображено огризнувся на мене хлопець, а тоді вдумливо прорік: — Загалом, людина повинна їсти п’ять разів на день і ходити «по-великому» після кожного прийому їжі. Це в ідеалі. Через погану екологію і неправильний режим харчування дані показники практично недосяжні, а тому в нинішніх умовах чоловік вважається здоровим, якщо спорожняється… хоча б раз на день.

У мене, признаюся, відібрало мову.

— Тобто, ти хочеш, але не можеш? — уточнив Алекс, кумедно зморщивши носа.

— Ні, — захитав головою напарник, — у тому то й діло — я не хочу. Але ж… я мушу!

Врешті-решт я прийшов до тями і спробував заспокоїти Лаврентія.

— Чувак, не роби з мухи слона, — кажу. — Подумай сам: ти нещодавно переніс дванадцятигодинний трансатлантичний переліт, потрапив у зовсім іншу кліматичну зону, почав багато рухатися, а це все — стреси для організму. Мені здається, тілу потрібен якийсь час для адаптування. Твій кишково-шлунковий тракт поступово перебудовується на новий лад, може, освоюється з новим унітазом, таке, знаєш, буває, і…

— Ти за останні три дні в туалет по-нормальному ходив? — перебив мене Лара, вигнувши брову, наче Ленін і для більшого психологічного ефекту підсуваючись упритул.

— Е-е-е… Ну було разок, — застуканий зненацька зізнався я.

— Я їв стільки ж, скільки й ти. Але не ходив ні разу. Поясни: де воно все дівається?

— Утрамбовується… — промимрив я, не вигадавши нічого кращого.

— Куди втрамбовується?!. — вирячив очі юрист.

Під кінець я зрозумів, що сперечатися марно, і почалапав до Айлтона, спитати, чи в нього, бува, не завалялося де-небудь проносне.

— Hello… — ніяково буркнув я, натужно обдумуючи, як же мені озвучити таке пікантне прохання.

— Hello, — звів погляд на мене провідник. — Тобі все не сидиться? Так і кортить відправитися на Ріо Кларо щонайшвидше, еге ж?

— Мені то кортить, але я не через те до тебе прийшов. Кхе-кхе… Розумієш, у нашого Лаврентія виникла проблема. Зі здоров’ям.

Провідник мигцем посерйознішав.