Розділ п’ятий Стежками Пантаналу

— Подивись, — я простягнув Лаврентію бінокль. — Крокодилів ми вже бачили досхочу, і ось нарешті натрапили на Чебурашку.

Мій товариш простягнув руку і підніс бінокль до очей.

Псяче харчання набирало обертів. Аби не злякати звірка, Фабіо старанно стиснув руками морду бідолашного барбоса. (Щоправда, беручи до уваги немалі габарити бразильця і крихітні розміри його собачати, вийшло так, що фазендейро цілком і повністю обхопив долонею голову дворняги. Ззовні це виглядало так, наче зі здоровенного кулака Фабіо стирчить тіло бідної псини.) Шарик щосили впирався лапами в товсті пальці й передпліччя хазяїна, вигинався всім тілом і безперервно ображено лаявся (наскільки дозволяли міцно зціплені щелепи), але вирватися ніяк не міг.

— Чого він так завівся? — питаю. — Через лисицю?

— Не думаю… — похитав головою Айлтон.

— Там… там хтось є… — раптом прошепотів Лаврентій. — Максе, по-моєму, там ягуар…

— Та ну! — не повірив я. Дімон та Алекс оживились, підсунувшись ближче.

Видерши з рук юриста бінокль, я знову прикипів поглядом до самотнього дерева вдалині. Клаповухий звірок сірої масті лишався абсолютно нерухомим, перелякано витріщившись на джерело загадкового світла. Я повільно обвів скельцями освітлену променем ділянку, уважно придивляючись до кожного листочка та гілки. Хай як я напружував зір, все одно не бачив нічого, окрім засліпленої й переляканої лисички в траві біля розлогого дерева. «Який ще в дідька ягуар?» — пронеслося в голові.

— Там нема нічого! — трохи чванливо виголосив я, і вже збирався відкласти бінокля вбік, коли несподівано усвідомив, що з савани на мене телющиться ще одна пара очей, значно більших, ніж крихітні лисячі оченята. Блискучі й об’ємні, мов бульбашки, баньки невідомого звіра палахкотіли значно вище за пантанальську лисицю, періодично зникаючи та загоряючись знову. Саме через це я не помітив їх відразу.

— Ти не міг би підняти промінь трохи вище? — негучно попрохав я Айлтона. — Здається, хтось засів на дереві… Ось так… Так і тримай.

Яскрава латка затремтіла і посунулась трохи вгору. І тоді, попри густе листя та плетеницю тонких гілок, я навдивовижу добре розрізнив зграбну плямисту кішку, котра сиділа, виструнчившись, на товстому розгалуженні дерева.

— Чорт забирай! — не стримавсь я. — Це таки справді ягуар! Там ягуар, поглянь, Айлтоне!

Шарик, наче зрозумівши мене, гірко застогнав в необ’ємному кулаку свого хазяїна. Водночас я зауважив якийсь рух на верхівці дерева. Придивившись уважніше, я нагледів, як іще один хижак, щоправда, трохи менших розмірів, чіпляючи кігтями кору, спускається до одноплемінника. У світлі лампи було чудово видно, як випинаються його лопатки і як напружуються тонкі жили м’язів під короткою й лискучою, мов целофан, плямистою шерстю.

— Бачу ще одного! — тріумфально оголосив я.

— Я ж тобі казав! — змахнув руками Лаврентій, а Саня почав нетерпляче вишарпувати бінокля з моїх долонь.

Хвилину чи дві провідник мовчки озирав великих котів, після чого обізвався португальською до напарника. Фабіо буркнув щось невиразне у відповідь. Затим бразильці швидко й вправно звершили мінянку: Айлтон передав фазендейро бінокль, а Фабіо ввіпхнув до рук натураліста знавіснілого Шарика, який весь цей час не припиняв спротиву.

Фазендейро, котрий провів півжиття у Пантаналі, знадобилося кілька секунд, аби винести вердикт:

— Це не ягуари…

— Це не ягуари, — луною повторив Айлтон.

— А хто?