Розділ п’ятий Стежками Пантаналу

— Оцелоти [43]. Кішка вельми подібна до ягуара, але значно менша за розмірами.

На відміну від усіх інших звірів та плазунів, оцелоти не заціпеніли під променями прожекторів. Не знаю, з чим це пов’язано. Можливо, у них трохи інша, більш досконала будова очей, а може, вони вже призвичаїлися до сліпучого світла, поки ми телющились на вухату лисичку. Плямисті кішки спокійно глипали на джерело загадкового сяйва, коли-не-коли перебираючись на іншу гілку, аби краще роздивитись загадковий об’єкт. Згодом один з оцелотів, зрозумівши, що нічого цікавого не відбувається, знудився, зліз із дерева і шаснув у кущі.

Часом у мене виникало оманливе відчуття, наче я сиджу вдома перед телевізором, дивлячись передачу про тварин по «National Geographic», де показують нічні зйомки посеред бразильської савани. Проте липкі подихи теплого вітру, різкуватий шум корчастих гілок, потривожених невідомим звіром, а також безперестанний шелест трави і загадкове чвакання, які долинали не тільки з «екрану», а й із боків та з-за спини, раз за разом приводили до тями, агресивно підтверджуючи: все відбувається в реальності.

— Насправді, хлопці, вам є чим пишатися, — зрештою повідав мені Айлтон. — Вам реально пощастило, адже побачити оцелота в природних умовах майже неможливо. Вони більш обережні та набагато боязкіші за ягуарів.

Зрештою провідник загнав усіх назад до машини, і ми повільно посунули по розмитій Транспантанейрі на північ. Раз за разом, відбиваючи палюче світло прожекторів, біля дороги спалахували очі чергового, застуканого зненацька мешканця нічного Пантаналу — каймана, капібари чи вгодованого зайця, — проте мене вони більше не цікавили. Враження від споглядання оцелотів виявилися настільки сильними, що я ще довго не міг вгамувати емоцій і думав тільки про рідкісних плямистих кішок, побачити яких щастить далеко не кожному.

Сафарі продовжувалось. Бразильці надумали продемонструвати, наскільки безпорадними стають крокодили, якщо добряче засліпити їх прожекторами. Обравши чималий екземпляр, який мирно куняв у траві на узбіччі і нікого не чіпав, Фабіо вискочив з мікроавтобуса і спрямував промінь акурат на морду каймана, поволі підсуваючи лампу до самої пащі. Потому з машини вибрався Айлтон і почав безсовісно торсати рептилію за хвоста — плазун навіть не смикнувся, неначе його параліч вхопив.

Переборюючи нестримне бажання і собі потягати крокодила за хвоста, я сплигнув на землю і хотів гукнути товаришів, але, встромивши голову в салон, з подивом узрів, що всі троє, заколисані ритмічною трясовицею, поснули, вклавшись покотом на задньому сидінні «Volkswagen’а». Лежали, плямкаючи, і тихенько схропували один одному на вухо. Відпустивши крокодила, Айлтон звів на мене погляд з німим запитанням. Я театрально зітхнув, склавши долоні докупи і притуливши їх до правої щоки, мовляв, сплять, мов ховрахи взимку. Бразилець стримано посміхнувся і стенув плечима.

Фабіо зрозумів нас без слів, після чого фазендейро клацнув вимикачем, погасивши лампу. Кайман мигцем очунявся і, шурхочучи по траві лускатим пузом, енергійно відповз геть. Певно, розказуватиме сьогодні своєму сімейству, як його викрадали інопланетяни. Затим, намагаючись не розбудити Дімона, Алі та Лаврентія, ми повантажилися в машину і завернули додому.

Як писав Цицерон, кожному своє…