Розділ п’ятий Стежками Пантаналу

Секунд п’ять Саня мовчав, а потім залементував знову:

— А ми кого Шариком назвали?! Крокодила чи дворнягу? Ти не переплутав?

— Дворнягу, чувак. Заспокойся. Під тобою вовтузиться собака.

— Фу-у-у… — розслаблено зітхнув Алі, врешті-решт випхнувши біляву макітру на світ білий. — А то я, прикинь, прокидаюся від того, що хтось треться об мене під гамаком і сердито пихкає. Так страшно стало, чувак. Боявся навіть дихнути. Думав, уже доїздився.

Я засміявся.

— Чого іржеш? — огризнувся напарник. — Ясне діло, поки він мене їв би, ви троє встигли б спокійно вшитися у спальню до Фабіо. Зате я знаєш як перелякався?

Незабаром прокинулися Дімон з Лаврентієм. Ми почистили зуби і дружно помарширували заправлятися калоріями перед першим пішим походом у нетрі Пантаналу.

Фабіо зготував простий, але поживний сніданок. На столі на нас чекав омлет із яєць, зажарений з дрібно посіченим м’ясом, пісні млинці, варення та чай. На десерт подавали фрукти, частину з яких я вперше бачив у житті. Одним із таких чудних заморських десертів виявились часточки невідомого плоду, формою схожого на диню, кольором — на гарбуз, а смаком — на звичайну українську траву. Зате ця «диня» мала всередині вельми підозрілі насінини чорного кольору, хоча доволі непогані (я б, радше, сказав — незвичні) на смак. Ми з задоволенням виколупували їх зі скибок і переправляли до рота. Як показали наступні події, найбільше тих зернят змолов Лаврентій…

* * *

О пів на дев’яту наша компанія завершила снідання.

— Десять хвилин на збори, — владно скомандував Айлтон, — і вирушаємо! Одягайте зручне взуття, нам практично постійно доведеться йти по коліно у воді, а також широкі штани і сорочки з довгими рукавами.

Повернувшись до бунгало, мої товариші почали сумлінно екіпіруватись перед майбутнім походом у джунглі. Саня та Дімон натягнули на себе спортивні штани та легкі кофти з довгими рукавами. Пересічному обивателю могло видатись, що таке убрання, м’яко кажучи, не відповідало тогочасній погоді. Ніде правди діти — закриті кофтини та довгі штани у стократ посилювали неприємні відчуття, спричинені спекою. Однак тільки така «пуританська» вдяганка забезпечувала хай не ідеальний, та все ж захист від москітів. На ноги хлопці взули важкі ковбойські краги, зшиті з рудої волячої шкіри та підкуті масивними підборами (Алі та Дмитро купили це взуття, послухавшись поради Айлтона, під час нашої зупинки в Поконе), а на голови нап’яли важкі капелюхи з цупкої мішковини з широкими крисами, котрі чудово вберігали фізіономії від можливого дощу. Насамкінець всі відкриті частини тіла були ретельно намащені репелентом.

Я вдягнув майку, поверх якої накинув темно-зелену сорочку [38] з довгими рукавами. За моїм проханням, Фабіо, понишпоривши у своєму гардеробі, видав мені спеціальні ковбойські джинси, призначені виключно для піших експедицій Пантаналом. Я не схотів занапащати свої улюблені чорні похідні джинси, не маючи жодних ілюзій стосовно того, на що вони перетворяться після першої ж вилазки в хащі. Оскільки Фабіо був суттєво товщим від мене, я не дуже здивувався, коли виявив, що в позичені ним штани могло влізти щонайменше двоє таких, як я. Крім того, в комплектації до цих «extra large» панталон не передбачалось пояса, через що замість паска мені довелось використати звичайну мотузку.

«…Фабіо, порившись у своєму гардеробі, видав мені спеціальні ковбойські джинси, призначені виключно для піших експедицій Пантаналом».

Попри всі мої маніпуляції, джинси виглядали достобіса великими: холоші висіли на мені лантухами. Щоправда, саме через таку широчінь ці «ковбойські брюки» мали цілий ряд переваг. По-перше, вони чудово захищали від комарів, порівняно з моїми джинсами, які сидять на мені мов вилиті. А по-друге, намокнувши, такі штани не так сильно липнутимуть до ніг, менше сковуючи рухи. На голову я нічого не вдягав. Не люблю, коли щось тре і муляє вуха. Зате рясно змазав шию, підгорля, щоки та лоб протимоскітною рідиною. (Найцікавіше те, що для Айлтона всі ці відчайдушні заходи по боротьбі з москітами були абсолютно непотрібні: бразилець спокійно розгулював Пантаналом в самій футболці з коротким рукавом. У його жилах текла кров бразильських індіанців, котра за багато-багато поколінь набула імунітету проти комах-кровопивців; москіти ніскілечки не докучали нашому гідові, наче на зло новоприбулим білопиким ґрінго ігноруючи бразильця. Здавалося, вони вважали Айлтона рухомим шматком деревини, а не теплокровною істотою.)

Я так детально описую нашу екіпіровку, аби ви збагнули, що я, Дімон та Алекс сумлінно підготувались до походу, зодягнувшись цілком відповідно до обставин, а також, щоб ви краще зрозуміли шокову реакцію бразильців на грядущу появу Лаврентія.

Сталося так, що Лаврентій не збирався разом з нами, оскільки після сніданку застряг «на чатах» у туалеті. Коли він зрештою, похмурий і страшенно невдоволений, викотився з клозету, наша трійця вже залишила похиле бунгало і чекала на Айлтона на вулиці. Доблесний поборник українських законів готувався у дорогу сам.

Небавом наш провідник вийшов на подвір’я. Він мав на собі такі ж широкі, як у мене джинси, запрану зелену футболку (як я вже зазначав, з коротким рукавом) та високі гумові чоботи на ногах. Справа на поясі у Айлтона теліпався півметровий мачете з коротким дерев’яним руків’ям.

— Де четвертий? — сухо спитав Айлтон, спостерігши, що нас лише троє.

Запитання, ясна річ, адресувалося мені, оскільки Саня та Дмитро не знали англійської.

Я повернувся до бразильця і розкрив рота, готовий повідомити, що «номер четвертий» от-от вийде, але так нічого й не вимовив. Слова застрягли у горлянці. Слідом за провідником на обійстя викотився і пузатий фазендейро (певно, зібрався проводжати нас), опинившись за спиною Айлтона. Тож я вмовкнув, оскільки обоє бразильців, вражено пороззявлявши роти і вирячивши баньки, витріщалися на щось за моєю спиною. Їхні зціплені перекошені лиця випромінювали безкраїй подив змішаний — хочете вірте, хочете ні — з глибоким невимовним жахом.

Я судомно шарпнувся й рвучко повернув голову, очікуючи узріти якусь блювотно-моторошну картинку. Щось на кшталт радісного Петі, котрий тягне до басейну відгризену ногу Лаврентія… Словом, я був готовий до всякого. Втім, побачене все одно мене приголомшило.