Розділ четвертий Транспантанейра

Поки бразилець вітався з кожним із моїх друзів, я уважно його роздивлявся. Коротко підстрижений, темнолиций, з якимись аж надто добрими, як на чоловіка, карими очима та двома рядами білосніжно-білих зубів, котрі ще більше підкреслювали бронзовий перелив шкіри. Високий, без виразної мускулатури, проте доладно скроєний (до слова, в Бразилії через переважно м’ясний раціон і чоловіки, і жінки доволі пухкенькі). Він видавався грубуватим як на вченого-зоолога, і водночас надто делікатним як для людини, котра чималу частину свого життя провела в непролазних нетрях.

Закінчивши обмін люб’язностями та взаємні розпитування, ми перейшли до справи.

— Коли ми вирушаємо у Пантанал? — сяючи, мов сонечко, почав я.

Тільки-но Айлтон розтулив рота, аж тут його перебиває Лаврентій. З прискіпливістю і поважним притиском, які властиві юристам, він говорить:

— Максе, почекай, — звернувся спочатку до мене. — Нехай Айлтон найперше розповість нам, чим конкретно ми займатимемось, куди саме він нас везтиме і скільки це коштуватиме. Якщо не сподобається, ми підемо шукати когось іншого.

— Але це ж натураліст, який, по суті, живе у Пантаналі! Нічого кращого навіть…

Сповненим гідності жестом Лара наказав мені замовкнути, а тоді повернувся до бразильця і відкарбував кострубатою англійською:

— Ви казати нам спочатку, куди ми їхати і що там бачити.

Відкинувшись на спинку крісла, Айлтон на хвильку задумався.

— Жаль, що ви приїхали так пізно, — зрештою озвався він. — Зливи частішають, і за два тижні в Мату-Гросу почнеться сезон дощів. Зазвичай, беручись за сафарі, я даю своїм клієнтам 95% гарантію, що відшукаю і покажу їм ягуара.

— Живого ягуара? — аж присвиснув Алекс.

— У природних умовах? — бовкнув я.

Бразилець стримано кивнув. Причому, присягаюся, у тому кивку не було жодного натяку на позерство чи підкреслений артистизм. Для цього чувака, схоже, побачити ягуара дійсно не було чимось особливим.

— Цього сезону до мене приїжджав фотограф з «New York Times». Два тижні не вилазив із савани. Тричі ми натрапляли на дорослу кішку, один раз просто в її лігві.

— І? — глитнувши слину, озвавсь я.

— Наробили багато класних фоток, — сміючись, відказав Айлтон. — Зараз, на жаль, вода потроху піднімається, майже всі ягуари відступили до гір. Якщо ми натрапимо хоча б на слід ягуара, це буде велике щастя. Але не переймайтеся, — смаглявий хлопець поспішив заспокоїти нас. — І без того ви побачите багато всілякої живності. Спочатку їдемо по Транспантанейрі практично до самого Порто-Джофре, затим звертаємо вбік і, якщо дороги ще не розмило, постараємось дістатися до фазенди мого товариша. Там буде наша основна база. Щонайменше один раз я проведу вас пішки по Пантаналу, потім забиратимемось далі на конях, якоїсь ночі (звісно, якщо не буде зливи) виберемося на нічне сафарі, ну і на завершення — ми цілий день плаватимемо по Ріо Кларо, де ви зможете порибалити на піраній.

— І це все? — високодумно спитав Лаврентій.

Мені здалося, Айлтон на якусь хвильку сторопів. А ще я підмітив вираз легкого розчарування, що мелькнув у його очах. Проте наступної миті обличчя бразильця набуло звичної незворушності і він спокійно підтвердив:

— Так.

— Ну не знаю… — прогугнявив наш доблесний юрист.