Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Може, ти чого на мене сердишся? Може, тобі в чому недогода? Може, я тобі не вміла догодити? Ти чогось сердишся на мене? Еге?

– Гаразд, що ти дуже добра сьогодні. Йди в хату та гляди дитини. Мені треба оглядіти збрую. Йди собі од мене! Бабам нечля микатись в козацькі справи.

Маринка покірливо вийшла з стані, похнюпившись і задержуючи в грудях важке зітхання. Вона пішла в хату, стала до роботи, а робота випадала з рук, неначе вона не володала руками. Стара Лютаїха зирнула на неї скоса.

«Отже ж, молодиця догадується, що Зінько сьогодні лаштується в дорогу. І як вона догадалась? І хто їй сказав про це?» – подумала Лютаїха і сама зітхнула. Їй прийшли на думку давні літа, давнє лихо, коли вона була молода, коли й їй не раз доводилось випроводжати на війну свого Демка, коли Демко привіз їй звістку, як синів пошматували ляхи гарматами і полили їх кров'ю білий сніг. Вона ще важче зітхнула, але тихо-тихо, здавлюючи в собі давній, припалий мохом та пилом, одгук давнього горя.

«Ох, перша розлука, як смерть для серця! Але за першою буде друга й третя, і кінця їм не буде, і лік їм погубиш! А для бідної молодиці це ще тільки перша розлука, гірка як полин!» – подумала стара Демчиха.

Настав вечір. Наймичка подала вечерю в ґанок. Усі посідали кругом стола і вечеряли мовчки. Маринка тільки ложку вмочала і прикидалась, ніби вона вечеряє. Їжа не йшла їй на думку.

– Час, сину, виїжджати в дорогу. Сідлай коня та не гайся, щоб ти од товаришів не зостався! – сказав Демко, навіть не глянувши на Маринку.

Зінько осідлав коня, насипав в сакви вівса. Мати поклала в сакви харч. Зінько перекинув сакви через конячу спину і прив'язав їх до сідла.

– Тепер благословіть мене, тату, і ви, мамо, в небезпечну дорогу! – промовив Зінько.

Старий поблагословив сина. Мати накинула Зінькові на шию золотий хрест на чорному шнурку і тихо заплакала. Маринка закрила очі рукавом, одвернулась, припала головою до одвірка і неначе її і в хаті не було, неначе вона й на світ не родилась. Вона не насмілилась навіть спитати, куди од'їжджає Зінько.

Кінь стояв, прив'язаний до стовпа, обернув голову до ґанка і заіржав од нетерплячки, неначе промовив: «Швидше, козаче! Не гайся, бо не втерплю, стоячи в дворі! Хочу летіти в степ і полечу з тобою вкупі орлом на ворога…»

Зінько зійшов з ґанку, і за ним тихою ходою ступав старий Демко. Маринка пішла слідком за ними плачучи.

– Побіжи, дочко, та одчини ворота! – гукнув старий. «Я б зав'язала, закувала залізом ворота, щоб не пустити милого!» – подумала Маринка і не рушила з місця.

Зінько скочив на коня. Кінь, як змій, звився і став дибом. Зінько ледве всидів на сідлі. Стара Демчиха подибала одчиняти ворота.

– Скажи ж мені, милий, куди од'їжджаєш, щоб я знала, звідкіль тебе виглядати, з котрого шляху: чи од сходу сонця, чи од заходу? Ой, вертайся швидше! Не барися довго, бо я вмру за тобою! Скажи ж мені щиру правду, куди од'їжджаєш? – крикнула Маринка і припала головою до сідла та й заголосила, як по мертвому. Сльози душили її; вона почувала, що ледве дише.

– Не скажу, Маринко, бо й сам не знаю, звідкіля вернуся… а може, й не вернуся, – сказав Зінько.

– Дай йому, дочко, шовкову хустку на дорогу. Як впадеш, сину, на степу постріляний та порубаний, то закрий хусткою вид, щоб степові орли не виклювали часом очей, доки товариші піднімуть тебе з землі живого! – гукнув батько.

Маринка розв'язала на голові шовкову червону хустку і подала Зінькові. Розкішна коса впала з-під очіпка і кучерявим хмелем впала на плечі і розсипалась до пояса. Маринка припала до сідла і заголосила на ввесь двір. Пішла луна од того плачу по саду, по зелених вербах. Зінько почував, що й його давило коло серця, але йому хотілось битви, хотілось погуляти в чистому полі, бажалось покарати ворогів. Завзяття обняло його, неначе огнем, в одну мить. Він задушив жаль в серці, свиснув, пустив поводи. Кінь, як скажений, вискочив в ворота і залупотів копитами. Піднялася курява і вкрила хмарою коня й козака.

Марина вернулась до хати, поливаючи стежку сльозами.

– Важка буде тобі, дочко, ця ніченька! – промовила Лютаїха плачучи. – Але не плач, дочко, не вбивайся! Така вже наша доля. Перша розлука буде важка, як страшна хороба, як сама смерть, а друга буде вже не така важка. Поживеш – звикнеш.