Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Передаємо наше поздоровлення ясновельможній гетьманші і великій княгині!

– От вона зараз буде, – сказав гетьман і вийшов у двері. Фараонова дочка й очерет знов з'явились перед очима старшини.

Через одну хвилину два козаки знов одчинили двері і стали по обидва боки, неначе вкопані. В двері увійшла гетьманша з повагом, горда та пишна. Княжа діадема лисніла й блищала, аж сипала промінням. Золоте намисто, перли, золоті позументи, золоті парчеві квітки на шовковому кунтуші сипали од себе сяєво кругом нової великої княгині. Вона увійшла і стала серед світлиці. Слідком за нею вийшов Виговський і став поруч з нею.

Старшина поздоровила Виговську з Святками і з великим князівством. Вона подякувала тихим голосом. Усі полковники та сотники підступали до неї та цілували її в руку і в плече. Вона не поцілувала в плече ні одного полковника.

Гетьман і гетьманша трохи постояли серед світлиці, трохи побалакали з деякими посланцями. Виговський розпитав в посланців, як приймали їх в Варшаві, як вони давали присягу на підданство королеві, а потім поклонився усім полковникам. Гетьманша так само поклонилась заразом усім одним поклоном і тихою ходою вийшла з світлиці. Слідком за нею вийшов і гетьман, не запросивши старшини до себе на празниковий бенкет, як то бувало передніше. Два козаки зачинили за ними двері.

– Осавул Ковалевський страшний задля мене, – тихо промовив Виговський до жінки. – Він мене зсадить з гетьманства і з великого князівства, але не діжде він цього. Треба йому чики-чики! – сказав гетьман і показав на горло, чикаючи пальцем по своїй горлянці. – Пошлю найнятих убійників, горлорізів-татар, нехай його десь застукають та й чики по горлі!

– Це наш закатований ворог: він нам накоїть багато лиха, – сказала ще тихіше гетьманша.

Уся старшина, усі посланці стояли, терлись, м'ялись, тупцяли, все сподівались, що гетьман знов вийде і запросить усіх на празниковий бенкет, як звичайно бувало передніше. Але двері в світлицю не одчинялись, неначе їх хто замкнув і припечатав. Фараонова дочка мовчки дивилась на старшину і неначе сміялась з їх. Усі постояли, потупцяли та й розійшлись.

– Ого-го! Виговський вже став не той! – сміливо гомоніла старшина. – Вже не осміхається й не кланяється низенько.

– Коли б тобі хоч сісти попросив! коли б тобі дав хоч по чарці за труда! – гомоніли деякі сотники та посланці.

– Ото добра закуска, нігде правди діти! – говорив гордовитий Ковалевський. – Оце гаразд наїлись, напились в гетьмана, та й… бувайте здорові!

– В мене вже аж хміль вдарив в голову од гетьманського вина. Добрий могорич поставив нам Виговський! – жартував Носач.

– Буде він нам ставити ще кращі могоричі! Щось він занадто гордо підняв голову, як став великим князем з ласки королівської, а не з нашої, – гомоніли Ковалевський та Золотаренко. – Не король вибрав Виговського, а ми! А коли ми його вибрали, то можемо й скинути з гетьманства. Високо він літає, та низько сяде.

Вже аж третього дня Зелених свят гетьманшин брат, сотник Юрій Стеткевич, вговорив сестру та гетьмана, щоб вони запросили старшину та посланців на бенкет. Гетьман і справді запросив до себе, але не всіх полковників та сотників, а тільки тих, що були йому вірні і дістали од короля шляхетство. Це ще більше роздратувало козацьку старшину. Чутка про те, що не всі козаки дістали право шляхетства од короля, навіть не всі полковники й сотники, облетіла по всіх полках. Невдоволена старшина почала нарікати на короля й гримати на гетьмана. Гетьманові про все виказували вірні йому козаки. Більше за всіх підбурював козаків Ковалевський. Гетьман задумав звести його з світа і підіслав потаємці до його своїх шпигунів і убійників. Але вбити Ковалевського їм не вдалося, а слава про цей гетьманів замір пішла по всьому Чигирині.

Діставши грамоти од короля, гетьман визволив з тюрми московського посланця Портомоїна і одіслав його в Москву з грамотою до царя, в которій нарікав на Олексія Михайловича за те, що він розіслав по Україні універсал і звав гетьмана зрадником. Сам гетьман зараз розіслав по всіх полкових містах, по всіх містечках свій універсал, в котрому він оповіщав, з якої причини він одірвав Україну од Москви і оддав Польщі. Усе поспільство, усей народ, усі прості козаки загули, закричали проти цього гетьманського вчинку. Тільки десять років минуло, як народ визволився од польського ярма. Польське лихоліття було ненависне народові й простим козакам. Люди не встигли забутись про панщину, про всі неправди й притиски од панів та ксьондзів. Народ боявся, що знов вернуться на Україну вигнані Богданом католики-пани і силуватимуть його до панщини, що Польща знов заведе унію на Україні, знов напустить єзуїтів та ксьондзів, знов нашле на Україну свого війська, котре прийдеться вдержувати на харчах. Московські бояри й воєводи почали піддержувати пушкарівську партію в Полтаві, ворожу до гетьмана. В Полтавському полку вибрали за полковника Пушкаревого сина Кирика, котрий скликав до свого полку невдоволених хлопів і назвав їх «дейнеками».

Гетьман не вважав на народ і на козацьку старшину, що була неприхильна до Польщі. Він знав, що усі полковники на Правобережній Україні будуть встоювати за ним, будуть тягти до Польщі; він сподівався, що коронний обозний Андрій Потоцький стане йому до помочі, бо вже привів польське військо на Правобережну Україну і став станом в Білій Церкві. Гетьман назначив Немирича рейментарем над польським «затяжним» військом і послав його за Дніпро, де було чимало полковників, ворожих для гетьмана. Немирич перевів польське військо через Дніпро і поставив його в Чернігові, Ніжині, Борзні й інших містах Лівобережної України. Ніжинський протопоп Филимонов давав про все звістки в Москву. До його пристав Богданів шурин, полковник ніжинський Василь Золотаренко, котрому хотілось видерти гетьманську булаву з рук Виговського; пристав переяславський полковник Тиміш Цюцюра, котрому так само заманулось дістати гетьманську булаву, запобігши ласки в московських воєвод. Яким Сомко, брат першої Богданової жінки Ганни, так само хотів стати гетьманом. Запорозька Січ і славний її отаман Іван Сірко встали проти Виговського і оступились за Богданового сина Юрія, котрому вони хотіли доручити гетьманство. На Україні тліло, жевріло, і огонь був напоготові спахнути. Виговський знав про це і оповістив збір на раду в Канівщині коло Германівки. Він хотів сповістити там королівський універсал на підданство козаків королеві.

IX

Зачувши про цей гетьманський вчинок, старий Лютай так і скипів. Цілий день ходив як сам не свій, сердився, з усіма лаявся, чіплявся до жінки, лаяв Маринку, а по обіді звелів синові запрягти коня в візок і побіг в Чигирин до своїх старих приятелів.

Того таки дня ввечері Маринка примітила, що Демко все шепочеться з сином, все виходить з хати і розмовляє з ним нишком то в ґанку, то на причілку. Після вечері, вже смерком Маринка загляділа в вікно, що старий Лютай неначе крадькома пройшов попід вікнами в садок і поніс здоровий бутель горілки, прикривши його полою жупана. Слідком за батьком майнула під вікнами постать Зінькова. Зінько поніс два здорові хліби під обома пахвами, накинувши наопашки жупан і прикривши хліб полами. Перегодя Маринка примітила, що під вікнами майнула ще одна висока постать і простувала з гори в садок. Вона впізнала полковника Джеджалика, найлютішого ворога поляків та Виговського. За ним знов майнув хтось крадькома, неначе закрадався з-за хати, щоб когось впіймати, а за ним ще пройшло два старі діди.

Маринку взяла цікавість. Свекрухи не було в хаті. Дитина вже спала. Вже й слуги поснули. І в хаті, і в дворі було тихо. Маринка вибігла з хати і побігла стежкою в садок. Старий садок ріс по крутій горі і спускався з горбка в глибокий ярок. Старі груші та яблуні неначе заливали вщерть той яр густим гіллям. Маринка спинилась коло густих кущів ліщини та калини. Вона почула, що в яру гомонять люди. Гомін, тихий і здержливий, часом здужчувався, то знов затихав, ставав тихий, як шелест листу. В садку під старим гіллям було поночі, аж чорно, неначе в погребі, і звідтіля розносився тихий, але густий гомін. Маринці здавалось, ніби десь в пасіці вийшло з уликів два або три рої разом і гули на всю пасіку.