Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

В неділю Маринка пішла до церкви, впала на коліна і молилась, щоб Бог одвернув напасть од гетьмана та гетьманші. Після служби Божої Маринка не пішла, а бігцем побігла до гетьманського палацу.

«Але як мені сказати про змову козаків вбити гетьмана? На кого ж це я думаю виказувати? Невже мені доведеться виказувати на свого свекра та Зінька? А що, як гетьман звелить вхопити свекра й Зінька і постинати їм голови?»

Ця думка блиснула в Маринки, як блискавка. Маринка спинилась і стояла на одному місці як укопана. Вона й сама не знала, чи йти до гетьманші, чи вертатись додому. Їй стало жаль Зінька. Вона ніби бачила очима, як Зінька ведуть на кару, кладуть голову на колоду і стинають йому голову. Бідна Маринка неначе побачила, як блиснула сокира в здорових руках ката-татарина, неначе почула, як стукнула сокира, як бризнула Зінькова кров, як голова покотилась по землі. Маринка крикнула і повернула назад. Сльози закапали з очей. Вона бігла по улиці додому, неначе втікала од страшного кривавого видовища. Вже вона вибігла за місто, вже з міста було видко свекрів хутір на горі. Тихий вітер повівав на неї і прохолоджував її лице. Вона знов спинилась і задумалась. Знов вона пригадала, яка страшна смерть жде гетьмана, а може, й гетьманшу!

«Боже мій! що мені робити? що мені почати? – думала Маринка, ламаючи руки. – І в кого мені поради питати? Одна рідна мати дала б мені пораду… але я крил не маю, щоб летіти до неї поради питати».

Маринка довго стояла, неначе непритомна, ламала руки. Думки неначе згасли в голові, як світло на вітрі. Але несподівано на неї найшла думка, неначе десь з неба впала.

«Скажу я гетьманші, що знаю напевно, що чула од людей, ніби чигиринські козаки та робітники-наймити змовились сьогодні ввечері вчинити напад на гетьманську оселю і звести з світа гетьмана. Про свекра й Зінька нічого не скажу; не скажу й слова: і хто, і що, і де, і як».

І Маринка знов повернула назад, побігла в місто і застала гетьманшу дома.

Гетьманша сиділа задумавшись. Вже не одна неприємна чутка доходила до неї й до гетьмана. Як тільки посланці прибули з Варшави і привезли грамоти од короля, увесь Чигирин загомонів проти гетьмана. Загомоніли прості козаки, почали нарікати на гетьмана міщани, загули селяни в близьких селах, наймити на броварнях, загомоніла чорнота і усяка сірома. Гетьман знав про цей гомін невдоволених, але він надіявся на свій Чигиринський полк, складений з німців, православних сірачкових шляхтичів та вірних козаків, надіявся на татарське військо, що стояло напоготові за Чорним лісом, а ще більше покладав надію на короля й польське військо. Гетьманша сиділа задумана й бліда. Одна несподівана чутка за другою, як чорний ворон за вороном, залітали в гетьманський двір і тривожили гетьмана й гетьманшу.

Маринка вбігла в світлицю бліда, стривожена й заплакана. Вона привіталась до гетьманші, сіла й зразу заплакала. Гетьманші здалося, що в домі Демка Лютая трапилось якесь нещастя, що Зінько несподівано або скалічив себе, або занедужав, або помер, або старий Лютай вмер наглою смертю.

– Маринко! Що з тобою? Чого ти плачеш? – спитала гетьманша, сама стривожена.

– Моя дорога гетьманшо! Скажи гетьманові, щоб зараз-таки, зараз тікав з Чигирина, бо сьогодні вночі буде йому біда, – сказала Маринка.

– Яка біда? – спитала гетьманша і трохи зблідла на виду.

– Буде йому смерть: його хотять вбити сьогодні ввечері або вночі, – сказала Маринка.

– Як ти знаєш про це? Хто тобі сказав? Хто хоче вбити гетьмана? – питала гетьманша, хапаючись з питаннями.

– Я про це чула на свої вуха… на улиці… підслухала в садку. Чигиринські старі козаки, міщани та наймити з броварів змовились цієї ночі вбити гетьмана.

– Ох, моя лиха година та нещаслива! – крикнула гетьманша і охолола, й остовпіла.

Маринка знов заплакала голосно на всю світлицю: їй жаль було і Зінька, жаль було і гетьмана та гетьманші, і вона зуби зціпила, щоб не признатись і не вихопитись яким словом про те, хто має замір вбити гетьмана. Цей плач почув гетьман з другої світлиці. Він раптом одчинив двері і заглянув в ту світлицю, де сиділа гетьманша.

– Хто тут плаче? – спитав гетьман. – Маринка! Чого це ти, Маринко, плачеш?

– Тікайте з Чигирина, ясновельможний гетьмане, бо цієї ночі хотять вас вбити: цієї ночі вас або зарубають, або повісять, або живцем візьмуть і випровадять кудись, а вже куди, про те й сама не знаю. Я підслухала це все на улиці. В місті неспокійно… Тікайте! – говорила Маринка, і її сльози та хлипання мішались з розмовою, з уривчастими словами та викриками.

Виговський зблід на виду. Це була не перша чутка, котра доходила до його, що його збираються вбити.