Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

«Що це за диво? Які це люди зібралися в гущавині садка в цьому глибокому яру? І чого вони зібрались не вдень, а вночі? І старий Лютай, певно, тут, і Зінько простував сюди крадькома, потай од мене. І ті, якісь темні високі постаті, певно, йшли сюди…»

Маринка виглянула з-за кущів і знов побачила, що з другого боку садка знизу простували попід коноплями з десяток чоловіка і неначе пірнули в гущавину садка. Маринці стало чогось страшно, невважаючи на те, що од неї дуже близько ворушились і гомоніли люди, що вона не сама стояла в чорній темряві, а побіч живих людей.

«Щось та є! Не дурно ж старий свекор прикривав полами бутель, а Зінько хліб? Може, це якесь козацьке потайне чарівниче святкування?» – подумала Маринка і несподівано зразу вся охолола. Їй здавалось, що от-от незабаром блисне огонь на небі, і в садок, у чорний яр, впаде з неба огневий змій; їй здавалось, що поміж кущами заворушаться дідьки, виставлять здорові роги, вишкірять здорові червоні залізні зуби, розпечені на жару. Маринка почувала, що в неї по спині пішов мороз, що її морозить всю од голови до ніг. Зуби застукали в роті, неначе в пропасниці. Вона боялась рушити з місця, не мала сили тікати, неначе її ноги приросли до землі. Вона чула багато оповіданнів про запорожців-характерників, про їх чари, і їй здалося, що ті чарівники-запорожці наїхали до старого Лютая в гості темної ночі, при ясних зорях, наїхали не в двір, а потаємці зайшли в глибокий чорний яр, в густий старий садок, щоб справляти якийсь чарівничий бенкет, щоб чинити якісь чари вкупі з господарем, її свекром, потай од людських очей.

Між кущами в чорній імлі блиснув огонь, неначе затлілась жарина; коло неї рядком спахнула друга жаринка, а далі третя й четверта, а потім зажеврів цілий рядок червоних жаринок. Гомін гув в яру, неначе бджоли гули в уликах. Маринці здалося, що огонь от-от спахне під її ногами, що чарівники-запорожці дізнаються, що вона стоїть за кущами, і спалять її підземним огнем за її цікавість. Вона напрудила свої сили і одскочила за другий кущ калини. Несподівано гомін ущухнув. В яру стало тихо й мертво. Маринка почула тихий голос. Вона впізнала той голос – то говорив старий осавул Лютай.

– Старі брати товариші, і ви, запорожці. Гетьман постановив в Гадячі умову з королем: він з декотрими полковниками та недоляшками, православними панами знов запродав Україну Польщі. Вже й посланці його, послані в варшавський сейм, вернулися з Варшави. Король прийняв Україну під свою державу. Козацька старшина дістала од короля препоганий для України гостинець – шляхетське право. Знов настануть для України старі порядки! Знов прийдеться одбиватись од польської нахаби! Може, знов пани помаленьку повертаються на свої землі, заберуть народ до панщини. Гетьман з козацькою старшиною заведуть нове шляхетство, нових панів замість старих.

– Не попустимо цього! не попустимо! Поляжемо покотом на полі битви, накладемо своїми головами, а цього не попустимо гетьманові! – зашепотіли старі козаки.

– Смерть гетьманові! Повісити б за це діло Виговського на першому дереві на гілляці!

– Повісити його на воротях його двору! – гомоніло кілька запорожців, котрих запорозький отаман Іван Сірко прислав в Чигирин на розвідки.

Маринка з переляку іздригнулась. Вона все тепер втямила: вона постерегла, що старий Демко задумав підняти бунт проти гетьмана і вбити його, і для цього зібрав потаєнці в свій садок на яру своїх прихильників та однодумців. Маринці неначе з'явилась жива гетьманша. Гетьманша ніби стоїть над вбитим гетьманом і ламає з горя руки. Гетьман підплив своєю кров'ю і лежить порубаний та постріляний.

«Побіжу до гетьманші зараз! зараз, і остережу її і все розкажу! Гетьманша тепер пробуває в Чигирині… приїхала з Суботова», – блиснула, як блискавка, в одну мить думка в Маринки. Але її взяла жіноча цікавість: їй хотілось послухати, що говоритимуть далі. Страх чарів, страх од нечистої сили вже минув.

– Смерть польському наймитові! Смерть королівській собаці! Смерть польському підлизі! Смерть пронизі! – говорив один запорожець, і його голос пронизував густий гомін, як різкий крик чайки пронизує шум і завивання бурі на морі.

– Послухайте, панове, моєї ради! На що нам здалася смерть гетьмана? Ми ліпше вхопимо його в його палаці і виженемо в Польщу! – гомонів чийсь голос, і Маринка впізнала чистий дзвінкий Зіньків голос.

– Смерть Виговському! Повісити його на брамі! – загомоніли запорожці і наймити з близьких козацьких броварів.

– Він хоче знов приневолити нас до панщини! Полковники хотять стати панами, знов завести шляхетчину! Це гарно! Не треба нам панів! Смерть гетьманові! – не вдержався один наймит з броварні.

– Приятель Виговського Юрій Немирич, хоч і православної віри шляхтич, вже навів польського війська в Чернігів, Борзну та Ніжин. Польські жовніри вже вимагають, щоб їх харчували наші села й городи. В Ніжині і в інших містах козаки вже збунтувались і вирізують жовнірів. Сам Немирич втік з Ніжина. Козаки застигли його коло села Свідовця і порубали на шматки його! Ми через тиждень вночі проти понеділка нападемо на Виговського двір і вхопимо його живцем, – говорив Демко Лютай.

«Проти понеділка вночі… Дам знати гетьманші! Дам знати, хоч би прийшлось і вмерти», – подумала Маринка і, як стріла, полетіла з кущів на гору, вбігла в хату, впала на постіль і заплющила очі, прикинулась, ніби вона спить. Але вона не спала всю ніч. Соннота та дрімота неначе втікли од неї і пішли по хатах до людей, щасливіших за неї. Маринка встала з постелі, як тільки почало розвиднюватись. І старий Лютай, і Зінько спали довго і повставали, вже як сонце височенько підбилося вгору. Маринка поралась, заводилась готувати снідання. Посідали за стіл снідати. Маринка все спускала очі вниз і не могла глянути просто в вічі ні свекрові, ні Зінькові. Їй було ніяково з ними вкупі за столом і дивитись їм в вічі. Їй здавалося, що вона ніби щось вкрала в їх і недобре сховала.

«Побіжу до гетьманші сьогодні… одпрошуся в Зінька та свекрухи ніби по ділу. Але по якому ділу мені одпрошуватись, коли ніякого діла нема? Коли б часом старий не догадався, чого я прошуся до гетьманші… В гості до гетьманші не випадає проситись, бо сьогодні будень, та й роботи чимало. Піду завтра або післязавтра», – думала Маринка, втупивши очі в землю. Їжа не йшла їй на думку. Вона все ніби бачила перед собою гетьмана, порубаного, порізаного ножами, бачила, що ніби він плаває в своїй власній крові. Щодня після того Маринка думала одпроситись до гетьманші в гості, і щодня не ставало в неї сміливості й запикнутись про це перед Лютаїхою та Лютаєм.

Тиждень минав. Настала субота. В суботу було роботи в господарстві ще більше. Маринка мучилась, трохи не плакала.

«Одпрошуся завтра до церкви, а з церкви забіжу до гетьманші», – подумала Маринка і заспокоїлась, думаючи, що вона попередить напад козаків на гетьмана.

Тим часом того тижня гетьман трохи не загинув од руки полковника Джеджалика. Задумавши небезпечне для себе діло, Виговський знов найняв татарську орду. Карач-бей привів орду і отаборився в степу. Гетьман виїхав до татар, щоб стати з ними в спілку. Після присяги і козаки, й татари пили та гуляли. Виговський по своєму звичаю не пив, тільки прикинувся п'яним. Ввечері він увійшов в свій намет, але не ліг в йому спати, а підняв полу намета і шмигнув в татарський стан. П'яний Джеджалик увійшов в намет і шаблею порубав тільки постіль Виговського…