Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

Козаки й німці в одну мить узброїлись, стали в ряди напоготові до битви. Гетьманша звеліла їм вхопити сокири і поперед усього порубати міст. Вона знала, що понад обома берегами Тясмина скрізь розляглися луги, болота й мокрачі, знала, що Юрієвим козакам трудно буде перейти через болотяну річку, як звалять у воду міст.

Вчинивши приказ, гетьманша сама об'їхала окопи, огляділа високі дубові частоколи, поставила козаків коло гармат. В неї десь узявся голос, десь узялась жвавість. Вона літала конем, як запорожець, і голосно давала прикази німцям і козакам.

Олівемберг повів козаків та своїх німців до мосту. Не підтюпцем пішло військо, а побігло, хапаючись, щоб захопити міст на Тясмині.

Чигирин на низині коло Тясмина був обкопаний глибоким ровом, а за ровом був насипаний високий вал. Вал ішов до самого болотяного берега Тясмина і неначе пірнав двома кінцями в зелену осоку та високі очерети. На валу стримів високий дубовий частокіл. Проти самого мосту в валу були широкі ворота, а над ворітьми високо піднімався присадкуватий верх широкої башти. Ворота були замкнуті, але чигиринські козаки не встигли підняти вгору моста над ровом.

Запорожці в одну мить кинулись на місток, полізли на вал, розкидали частокіл і побігли просто до мосту на Тясмині. Олівемберг опізнився. Запорожці вже вступили на міст. Високо над головами хорунжий підняв запорозьке червоне знамено і махав ним, показуючи, щоб задні швидше поспішали на міст. Олівемберг скочив з своїми козаками з другого боку мосту, щоб не пустити запорожців. Два полки, як два півні, кинулись разом на міст з двох боків і зійшлися посеред мосту. З твердині випалили з гармати, гармата гуркнула, і покотився гуркіт розгонами понад лугами, понад гаями. На мосту в одну мить блиснули на сонці шаблі й гострі списи, неначе білі блискавки миготіли понад червоними шапками та кармазинами. Блискавки бігали понад козацькими головами, звивались гадюками, сипались іскрами, миготіли, неначе падали зверху на козацькі голови. Блискучі шаблі перехрещувались, дзвеніли, тріщали, черкаючись одна об другу. На мосту піднявся крик, свист. Запорожці кричали дикими голосами, тюкали, неначе цькували.

– Бий їх, вражих ляхівських підлиз! Лупи, качай! Ось ми покажемо вам запорозького гостинця! – кричали запорожці і як звірі кинулись на виговців.

Задзвеніли, затріщали шаблі ще дужче. Козаки натовпом стиснулись на мосту, так що ні повернутись, ні протовпитись, ні поворухнутись не можна було. Військо неначе грало на мосту в тісної баби. Часом тільки стовпище, неначе жива хвиля, то посовувалось на один бік мосту, то на другий. Запорожці страшно напирали і не стільки шаблями, скільки силою людських тіл одпихали виговців. Вже вони зайняли більшу половину мосту, але виговці крикнули, наперли плечима одні на других, і запорожці знов подалися назад, знов оступились за середину мосту.

Несподівано піднявся голос Сірка і, як грім, переміг крики козаків і дзвякіт шабель.

– Пали! – крикнув Сірко до тих запорозьких рядів, що стояли на березі Тясмина. – Чого стоїте дурнички?

Запорожці випалили з рушниць на німців та козаків-шляхтичів, що стояли на другому березі Тясмина. Перші ряди німців впали, неначе трава під косою. Густий дим піднявся над мостом. Німці гуркнули з рушниць на запорожців. Запорожці присіли всі на землю як один чоловік. Кулі свиснули, задзижчали і застукали об стовбури вільшини, що росла на лузі понад берегами. Дим вкрив увесь міст, неначе на мосту схопилася пожежа. Тільки й видко було, як в диму лисніли й блискавкою бігали, неначе в хмарах, козацькі шаблі та списи.

Незабаром тихий вітер зніс дим на річку. Дим коромислом повився вниз понад річкою. Міст знов виступив, неначе з хмари, ввесь залитий ясним гарячим сонцем, ввесь червоний од кармазинів та верхів шапок. А шаблі все блискали та дзенькотіли. Міст став повний людей. Стовпище густішало та густішало. Товсті поручата по обочинах мосту аж гнулись, ледве вдержували страшний натовп. Побиті, поколоті козаки падали на поміст. Натовп ставав на їх трупи, топтав ногами, спинався, щоб дістати списами до своїх ворогів. Почувся між дикими криками жалібний стогін потоптаних, недобитих людей.

Сірко з Юрієм на конях стояли оддалеки на горбу і наглядали за битвою.

– Ну та й довго ж войдуються мої січовики з тими недоляшками та німотою! Застрягли на мосту, як у дірці: ні тпру, ні ну! Ну та й довго паскудяться! Не спроможуться взяти якогось паршивого містка! А піду лиш я та махну кілька разів шаблюкою, бо мене вже нетерплячка бере, аж руки засвербіли! – сказав Сірко і скочив з коня, кинув поводи в руки одному козакові.

Високий та плечистий отаман Сірко кинувся в натовп, як тигр, протовпився до середини мосту і крикнув:

– Ану, хлопці, разом! Бийте отих поганців, недовірків та недоляшків! Бийте от-так-о-о! – крикнув Сірко і, вхопивши обіруч важку шаблю, почав косити козацькі голови, як косар косить траву. Виговці остовпіли. Страшний вид славного Сірка нагнав на їх такого страху, що вся їх мужність зникла, неначе завалилась на мосту й пішла на дно річки. Шапка злетіла з Сіркової голови. Довга чуприна розсипалась по голові. Здорові чорні очі горіли огнем. Сірко став страшний, лютий. Виговці вирячили на його очі, як перелякані барани. Полетіли руки, вуха, голови по обидві обочини мосту. Виговці падали на міст, як снопи, скинуті з стіжка. Кругом Сірка стало порожнє місце. За ним посунулись запорожці, а між ними вмішався молодий Зінько Лютай. І подались виговці назад, все оступаючись помаленьку.

Несподівано з Чигирина прибіг на коні Носач, скочив з коня і кинувся в битву, щоб не допустити запорожців до берега. Впало кілька запорожців од його шаблі, неначе уклонились йому до ніг. Носач зирнув поперед себе і замахнувся шаблею. Перед ним стояв Зінько.

– Ти чого тут, небоже? То це ти став з ворогами? – крикнув Носач. – Ти, син моєї сестри, йдеш проти нас?

– Йду, дядьку! Я не зрадник! Я не пристану з виговцями до Польщі! – крикнув несамовито Зінько і кинув дикий посатанілий позир на дядька та й замахнувся на його шаблею.

– Дурню ти! Щеня! Як дам тобі по морді оцим держалном, то твоя морда стане плисковата! Хочеш мене, старого, звалити? Не діждеш! – крикнув Носач.

– Діжду, дядьку! Мені й Бог простить за це, коли тепер і брат пішов на брата!