Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

Тільки що Маринка вийшла з дому плачучи, в гетьманський двір вскочили на конях п'ять польських жовнірів. Гетьман вглядів їх у вікно і вискочив у ґанок. Коні були вкриті піною і важко сапали, аж боки в їх ходором ходили. Гетьман впізнав затяжців Юрія Немирича.

– Звідкіль ви прискакали? Що трапилось за Дніпром? – гукнув гетьман до жовнірів.

– Біда нам, ясновельможний гетьмане! – обізвався один жовнір. – Пан Немирич поставив жовнірів на станціях в Чернігові, в Борзні, в Ніжині та в інших містах. Міщани й хлопи не хотіли давати нам харчів та станцій і кричали та лютували, що Немирич та гетьман навели польського війська на Україну. Ми стояли в Ніжині. Василь Золотаренко зрадив тобі, ясновельможний. Вночі прийшов під Ніжин Переяславський полк, що зостався вірний цареві. Золотаренко покинув на ніч незаперті ворота без сторожі. Переяславські козаки одчинили вночі ворота, ввірвались в місто і крикнули: «Бийте ляхів!» Міщани й мужики пристали до козаків і за одну годину повбивали п'ять хоругвів. В інших містах так само повбивали жовнірів. Наш рейментар пан Немирич втік. Козаки наздогнали його за Кобизчею коло села Свідовця і порубали його на шматки.

Гетьман став білий як стіна. Дві сльози покотились з очей: йому було жаль Немирича, найпросвіченішого чоловіка на Україні, котрий і Україну любив, і бажав їй щастя-долі, і стояв за спілку України з Польщею, бо вважав на цю спілку як найліпшу. Настав вечір. Гетьманові оповістили, що по улицях в Чигирині скоївся якийсь несподіваний рух: скрізь було примітно якесь вештання. Вештались козаки, вештались міщани. З сіл, з близьких броварів найшло багато хлопів, налізло багато голоти. Все те чогось никало по улицях, вешталось по хатах, по дворах. Гетьман неначе почутив дух смалятини серед пожежі. Він почував душею, що от-от незабаром десь схопиться полум'я пожежі, на котрій він накладе своєю головою.

– Тікай, серце, з міста! – тихо говорила гетьманша Виговському. – В місті небезпечно. Можуть напасти на тебе з-за угла, з якогось закутка, з садка. За мене не бійся! Я сяду на коня і сховаюсь в твердині. Мене оборонять обозний Данило Олівемберг та найняте німецьке і татарське військо.

Як тільки надворі смеркло, гетьман спохвату скочив на коня і, як він сам потім говорив, в одній сукмані, верхом на коні втік з Чигирина. Він покатав під Германівку, де козацьке військо зібралось на раду по його приказу. На Германівській раді Виговський думав оповістити Гадяцьку умову, прийняту й затверджену королем та варшавським сенатом.

В той час Юрій Хмельницький вже вернувся з Києва і прибув до Переяслава. Звідтіля він послав вірного слугу свого батька, Брюховецького, з універсалом до запорозького отамана Івана Сірка. В тому універсалі молодий Юрій жалівся на Виговського, що він не вертає йому гетьманської булави, що він грабує Богданові скарби і вживає їх на свої потреби. Сірко прибув з своїми запорожцями і вкупі з Юрієм та вірними йому козаками рушив з військом на Чигирин, щоб вигнати Виговського і настановити Юрія гетьманом.

Одного вечора смерком Маринка знов примітила, що старий Демко майнув попід вікнами і поніс під полою здоровий бутель горілки. Вона вгляділа, що й Зінько поніс під полою два здорові хліби і попростував слідком за батьком з гори в гущавину садка. В Маринки серце забилось з переляку. Вона знала, що гетьман виїхав з Чигирина, і не боялась за його, але й знала, що її сестра в первих, гетьманша, з малим синком Остапком зосталася в Чигирині. Маринка прожогом кинулась з хати надвір, перебігла город попід окопом, вскочила в гущавину садка і сіла в кущах, затаївши дух. Їй було видко, як люди йшли з гори, як перелазили внизу садка через тини і пірнали в гущавину садка. Маринка почула тихий гомін, побачила жевріючі люльки через листя та гілля. Вона насторочила вуха і почала прислухатись.

– Я з старими козаками засяду коло мосту в садках за частоколом, – почав гомоніти старий Демко. – Юрась та Сірко з запорожцями будуть іти в Чигирин через два мости на Тясмині, а Брюховецький зайде з другого боку Чигирина згори, кинеться на гору і візьме твердиню. Я з старими засяду за частоколом, і як тільки вийдуть німці, та шляхтичі, та козаки, вірні Виговському, до мостів, щоб обороняти мости, ми вискочимо з-за частоколу і вдаримо на виговців з потилиці.

– Добра твоя рада! – загомоніли старі козаки, сподвижники Богданові.

– А ви, молоді козаки й голота, повтікайте з Чигирина, повиходьте назустріч Сіркові та Юрієві, пристаньте до їх війська та й рушайте з ними на Чигирин. Дайте доброго перцю виговцям! – говорив Демко.

– Добре! Добре! Згода! – гукнули козаки й хлопи.

Маринка охолола. Вона догадалась, що й Зінько незабаром, не цієї, то другої ночі вийде з молодими козаками та міщанами з Чигирина і піде на битву не за Виговського, а проти Виговського. Довго ще гомоніли козаки в гущавині, довго пили по чарці та курили люльки. Але Маринка вже не чула того гомону і не прислухалась до його, вже не бачила, як палахкотіли та жевріли, як жар, козацькі люльки. Вона тільки й почувала, як її здавило коло серця, як сльоза за сльозою котилася з її очей. Маринка встала і тихою ходою пішла на гору. Вона увійшла в кімнату, впала на ліжко і заридала, припавши лицем до подушки.

«Тепер Зінько мій піде з Чигирина на війну, доконечне піде! Тепер я бачу, яке мені горе, що я козачка. Горе моє, недоле моя! Не одну ніченьку доведеться мені обливати гіркими сльозами білу постіль, вранці вмиватись не криничаною, ні річаною водою, а дрібними сльозами…»

Цілий день Маринка ходила як сама не своя, робила роботу як сонна. Цілий день в неї очі були червоні, заплакані. Зінько поглядав на неї скоса і думав: «Ну, та й почувливі ж оті жінки на серце та чуйні душею! Я тільки що задумав йти в битву, а вона вже ніби душею це передчуває, неначе їй з неба принесено звістку і кинуто в самісіньке серце. Чудне й дивне жіноче серце!»

Маринка цілий день слідкувала за Зіньком, де тільки ступала його нога. Зінько пішов у станю, довго чистив шкреблом свого найкращого коня, заклав йому багато сіна, насипав в жолоб вщерть вівса пополовині з пшеницею, лагодив та чистив сідло, насипав в сакви вівса на дорогу. Маринка все те бачила і тільки важко зітхала. Зінько все порався в стані та в дворі, вештався й не присідав. Маринка заговорювала з ним, зачіпала його, промовляла до його ласкавими словами, а Зінько і не дивився на неї, і не слухав її. Пишні русяві його кучері аж гойдались на вітрі, розкудлані й нерозчесані, неначе густа жовта пшениця на полі, пом'ята буйним вітром. Віка були спущені і закривали тихі ласкаві очі. Зінько оглядав збрую, оглядав рушниці.

– Чом ти не говориш зо мною? Чом ти й слова не промовиш до мене, неначе важким духом дишеш на мене? Чи ти сердишся, чи ти збираєшся кудись в далеку дорогу? – питала в Зінька Маринка.

– Ніколи мені тепер з тобою балакати, йди в хату та роби своє діло! Ще наговоримось, – сказав Зінько, роздивляючись на гнуздечку, обковану срібними бляшками та ґудзиками.

– Твої думки вже не дома! Твої думки літають вже десь далеко, в далекому краї. Чом ти не обізвешся до мене й словом? Чом ти не подивишся на мене тихими очима? Твої очі ніби зайнялися огнем. Щось є, та тільки ти мені не кажеш усієї правди! – бідкалася молода козачка.

Зінько підвів на неї очі. Очі блиснули огнем битви, блиснули злістю.