Зінько замірився шаблею в саму Носачеву голову. Носач, зручний та верткий, махнув шаблею в бік навскоси. Його шабля свиснула, як хвоський батіг, потрапила в Зінькову шаблю і дзвякнула, неначе закричала. Зінькові шабля випала з рук. Носач зумисне повернув свою шаблю плиском і почав бити нею Зінька, як б'ють різкою хлопців-свавольців, то по плечах, то по руках. Зінько крутнувся, одхиляючись на всі боки, але Носачева шабля плиском впала Зінькові на голову. Зінько захитався. Йому заморочило голову.
Саме тоді запорожці так страшно стовпились, одпи-хаючи виговців, що поручата не видержали, хруснули, як скіпочки, і впали в воду. Зінько, запаморочений, похилився на бік, захилитався і впав з мосту в воду. За ним посипались в річку козаки, неначе хто витрусив груші з мішка.
«Отже ж, і ще втопиться лукавий хлопчисько! – подумав Носач. – Шкода й його, шкода й сестри, шкода й старого Демка. Але навіщо понесло його, ледащо, в обоз Юрія та Сірка?»
Тим часом Демко засів у садках за частоколом. До його назбиралось чимало старих козаків-дідів, наймитів та усякої сіроми. Як вже зібралось їх чимало, Демко дав команду. Стовпище поперло разом в частокіл плечима. Струхлий частокіл хруснув і повалився на землю. Демко і всі за ним разом вискочили з засідки, вдарили з рушниць на німецьку піхоту з потилиці, а потім крикнули, гукнули і кинулись з шаблями на саму середину піхоти. Наймити з броварів та мужики побрали в руки частоколини, кинулись на німців та шляхтичів і почали лупити їх по спинах та по головах. Заглушені німці озирнулись і подалися назад до мосту. Їх полк неначе розпався надвоє, і Демко з голотою ввігнався всередину, неначе загнав клин в людську гущавину. Запорожці вскочили з мосту в ту продухвину. Носач подався назад, обернувся і стрівся носом до носа з своїм шурином Демком.
– І ти, старий, проти нас? І тобі заманулося на старості кислиць? – крикнув Носач.
– Заманулося, вороже України! – крикнув Демко і замірився шаблею на Носача.
– Ей, старий! Не грайся, бо, їй-богу, не подивлюся тобі в зуби і зроблю свою сестру удовою! – крикнув Носач, але не встиг він доказати своєї промови, як один козак-шляхтич штурнув Демка списом в груди.
Демко зблід, заточився на ногах, захилитався. Кров цівкою бурянула з його грудей. Сонце заграло, заблискало в цівці крові, як в червоному кришталеві. Демко звалився, як старий дуб, і впав навзнак, поливаючи рідну землю цівкою гарячої козацької крові. Зітхнув він раз, другий і оддав Богу душу.
Виговці розсипались і оступились під сади та частоколи. Запорожці річкою лилися через міст і наступали на їх. А каламутна вода вхопила Зінька і понесла недалечко од берега.
В той час вгорі випали великі дощі. Вода в Тясмині прибула, сливе як в весняне повіддя, і розлилася по лугах, по мочарах, позаливала огороди на низині. Зінько потрапив впасти на мілке місце, але бистра течія вхопила його і понесла. Пришиблений в голову, він не мав сили стати на дно і вийти на берег.
Вже вода однесла Зінька далеченько од мосту, як на берег прибігла Маринка. Вона прочула про битву на мосту, і її серце говорило, що Зінько там, що він, може, вже вбитий, а може, постріляний лежить десь на березі, та нема кому дати йому помочі. Вона вибігла з міста і кинулась до мосту. Кулі свистіли кругом неї, дзижчали над головою, а вона не чула того свисту та все бігла до берега.
– Чи не бачили мого Зінька? – питала вона в міщан, що стояли оддалеки над берегом.
– Вже поплив твій Зінько водою, понесло його затопленим лугом, – говорили їй міщани.
Маринку здушило коло серця; вона побігла понад берегом так прудко, неначе хотіла догнати свою долю. Якась сила давала ніби крила її ногам.
«Ой Боже мій, Боже! його вбили! Вбили мого дорогого Зінька! – майнула в неї думка. – Вже ж мені його не бачити до віку, до суду!»
Коло вільхи стояла купка міщан. Міщани вгляділи, що вода несе живого ще козака на затопленому лузі, кинулись у воду і витягли Зінька. Маринка прибігла, вгляділа Зінька на траві, крикнула не своїм голосом і впала йому на груди. Зінько лежав блідий, з заплющеними очима, але ще дихав. На голові серед тім'я було знать виразку, з котрої просисалася кров і стікала на прилипле до голови волосся.
– Милий мій! щастя моє! золото моє! Ой, не кидай же мене, молодої, бо я вмру за тобою! сама собі смерть заподію! – голосила Маринка, припадаючи головою до Зінькових грудей.
Одна міщанка винесла з хати сорочку. Якийсь старий дід скинув з себе жупана. Одежа на Зінькові висіла шматками, попорота, пошматована шаблями. Міщани здійняли з Зінька мокрий жупан, мокру сорочку. Біле тіло, широкі плечі залисніли на сонці, а на білому тілі синіли смуги та попруги од Носачевої шаблі. На обох плечах червоніли подовжасті рани од шабель, неначе два разки перлів прилипли до плечей. Дід оддер од сорочки полотна і позав'язував рани на плечах. На Зінька наділи сухе плаття, сухий жупан.
– Буде живий! Не плач, Маринко, не вбивайся! Це його хтось цюкнув раз шаблею по голові. Це швидко загоїться, – сказав дід.
Маринка перестала плакати і тільки зітхала і стиха хлипала. Перси її високо підіймались, неначе хотіли зітханням видихати усе горе, що душило в серці. Зінько розплющив очі і застогнав. Він ще не опам'ятався гаразд. Йому здавалось, що він у важкому сні, що йому сниться, ніби він десь на мосту серед битви по коліна в крові чи в воді на дні річки на зеленій траві, залитій повіддям. Перед його очима ніби лився то жовтий світ сонця, то зелений світ води та зелений одлиск трави на дні річки. Йому все здавалось, що він потопає все глибше та глибше, що якась зелена безодня тягне його на глибочінь з усієї сили, і він не може володати руками і ногами, щоб перемогти ту страшну силу, і все потопає глибше та глибше. Знов пожовкло в його очах, потім позеленіло. Зінько застогнав і заплющив очі. Знов усе почорніло в його очах, неначе вкрилось чорною темрявою найтемнішої ночі. Він втратив памороки і зліг усім важким завальним тілом на дідові руки. Маринка знов заголосила, впала навколішки, обняла Зінька за шию і притулилась гарячою щокою до холодного Зінькового лиця.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Запорожці (збірник)» автора Нечуй-Левицький І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Гетьман Іван Виговський Роман“ на сторінці 87. Приємного читання.