Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Я й сам бачу, що ні волі, ні науки Москва не понесе на Україну, а понесе тільки грубих, здирливих та лайливих бояр, – обізвався Іван Виговський.

– Тоді нам треба б заснувати на Україні вищі європейські школи для мирської науки, університети, от хоч би в Києві та в Вінниці або деінде, – тихо промовив Немирич.

– Ой, треба б, треба б! нема що й казати. Може, колись і заснуємо, – промовив Іван Виговський і задумався. В його майнула думка, як би то взяти в свої руки гетьманську булаву, щоб здійснити оті золоті мрії Немиричеві та й свої на добро, на просвітність рідної України.

– Тільки шкода, що гетьман зніс унію… Навіщо було зачіпати унію? – обізвався з кутка старий Остап Виговський.

– Ні, тату! Унії нам не треба, – сказав Іван Виговський. – Од неї в нас тільки сварка та змагання і між нами самими, і в нас з поляками. Найкраще, як дома одне стадо та один пастир. З ляхом дружи, а камінь за пазухою держи! Ляхи не повинні микатись в наші справи, хоч би ми й [були] під Польщею.

Вже місяць високо підбився вгору, а гості ще довго сиділи та балакали про невідому будущину України, про її просвіту та вольні права. Але в усіх тільки й мови було про права шляхти, котра в Європі вже втрачувала свої геть-то вже широкі феодальні привілеї, як шкідливі для широкого розвитку народу й городян.

– Як будемо коли під Польщею, то козакам треба зрівняти свої права з великими привілеями польської шляхти і стати шляхтичами на Україні; отоді нами ніхто не насмілиться орудувати по своїй вподобі: ні король, ні сейм у Варшаві, ні цар, ні бояри, – сказав Немирич, встаючи з-за стола.

Іван Виговський задумався, похиливши голову, і мовчав. В його мигали думки про уклад на Україні, який треба було запровадити, який здавався Немиричеві і йому найліпшим.

«Немирич каже правду: найліпше було б, щоб козаки мали права й привілеї на Україні, які має польська шляхта в Польщі», – майнула думка у Виговського.

Чи думали, чи гадали ці найпросвіченіші люди свого часу на Україні, що великі шляхетські привілеї впадуть вагою на народ, і що вони самі потонуть з своїми нащадками в польському шляхетському морі, а їх нащадки, сполячені до п'ят, стануть ворогами Україні й народові…

Ще довго балакав Немирич і розказував про пишні чужоземські краї. Гості повечеряли на ґанку і розпрощались з господарем. Господар поклав спати Немирича в своєму покої, а сам послався на ґанку на лаві і ліг на одпочинок. Але сон не брав його. Місяць високо піднявся на небі, і на ґанок впала тінь. Виговський згадав Олесю, згадав Київ в місячному сяєві… А в його думці виникали якісь чудові чужоземські здорові міста десь над Рейном, десь над морем в Голландії. Він неначе бачив кораблі в портах з багатою вантагою усякого дорогого краму, ніби бачив якісь собори пишні, високі, бачив школи. І це усе він переносив у своїй думці на Україну: багаті кораблі уявлялись йому вже на Чорному морі, а школи – в Києві, на Україні… І йому забажалось взяти в руки булаву, щоб тільки позаводити це усе і на Україні.

V

Гетьман Богдан вже був старий і часто нездужав. Виговський знав, що йому зосталось недовго жити, і передпочував, що він сам швидко буде обраний на гетьмана. Сам Богдан, вже зовсім слабий, покликав до себе старшину і просив вибрати за гетьмана не свого молоденького сина Юрія, а досвідного у всіх козацьких справах Івана Виговського або полковника Лисницького. Наїжджаючи в Київ до Олесі, Виговський оповідав Олесі про волю гетьмана, про свої надії. Честолюбній Олесі ця думка сподобалась.

– Ото якби мені довелось в'їхати в Чигирин гетьманшею! От би я тоді підвела голову вгору і показала б себе своїй гордовитій та неласкавій до мене рідні! – говорила Олеся Виговському. – Тоді б і вона схилила голови передо мною. Ой, яка б я була рада! Я в'їхала б в Чигирин пишно, як польські королеви в'їжджають у Варшаву, бо хіба ж я тоді не була б королева на Україні або трохи не королева? – говорила Олеся, розпускаючи свої сміливі мрії, котрі збурювали її честолюбну натуру, перейняту в наслідок од гордовитого й честолюбного свого батька Богдана та матері, з роду князів Соломирецьких.

– А знаєш, моє серце, що твої мрії можуть справдитись навіть швидше, ніж ти гадаєш? – говорив Виговський. – Гетьман зовсім недужий, і слабість в його смертельна. А після його тільки мене оберуть за гетьмана, принаймні доки гетьманів син Юрій скінчить науки в Київській академії. Душа моя почуває, що так воно станеться.

– Ото я була б рада! Ой, яка б я була тоді щаслива! Хоч би на кілька років мені того блиску, тієї слави, того високого становища! – марила Олеся, сидячи поруч з Виговським на софі. – І знаєш що, мій коханий Іване? Я готова зостатись в Києві, аж доки не помре старий гетьман, хоч я люблю тебе, і мене без тебе бере нудьга. Як тебе виберуть за гетьмана, тоді я в'їду в Чигирин, мов королева.

– Про мене й зоставайся в Києві, хоч мені важко жити без тебе. Але я вже не молодий: серце моє любить тебе тихо, як тихо гріє осіннє сонце, – говорив Виговський.

– Тільки приїжджай до мене з Чигирина частіше!

– Ой, важко мені жити без тебе в Чигирині солом'яним удівцем, – сказав Виговський зітхнувши, – але для тебе я готовий на все згодитись.

І сталося справді так, як говорив Виговський.