Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

27 іюля 1657 року помер гетьман Богдан. Ще перед смертю Богдана козацькі полковники, поважаючи старого Богдана, обрали за гетьмана його сина Юрія, невважаючи на те, що сам Богдан радив їм вибрати за гетьмана або Лисницького, або Виговського. Але як тільки помер Богдан, козаки схаменулись і почали нарікати, що над ними постановили гетьмана, котрому було всього шістнадцать років, і перестали покорятись Юрієві. Юрій питав поради в Виговського, що йому вчинити.

– Оповісти збори на раду, зречись гетьманства, поклади булаву, а я й уся генеральна старшина так само зречемося свого уряду. Нехай козаки вибирають за гетьмана й старшину кого схочуть. Може, як ти зречешся гетьманства, козаків це вразить, і вони стануть прихильніші до тебе, – так радив Юрієві Виговський, але в його була думка: самому взяти булаву.

Про раду оповістили. Виговський закликав на раду полковників, сотників та по два козаки з кожної сотні. Такий був давній козацький звичай. Для ради Виговський і його прихильники призначили гетьманський двір, щоб в йому змістилось небагато козаків. Тим часом Виговський піддобрювався до козаків, звелів викотити з льохів кілька бочок горілки, напував простих козаків горілкою, справляв для їх багаті обіди, сам частував козаків, сам пив й прикидався п'яним, щоб підійти під козацькі норови, бо Виговський не любив пити і ніколи не був п'яний.

В неділю 24 серпня довбиші вдарили на раду. Козаки рушили в двір. Як тільки двір став повний козаків, ворота навіщось зачинили. Багато козаків і сила хлопів зостались за ворітьми.

З дому вийшов Юрій з булавою в руках. За ним несли бунчук, обтінюючи його голову.

– Панове рада! Дякую вам низько за гетьманський уряд, котрий ви мені дали, пам'ятаючи мого батька, але я ще молодий і недосвіднйй, і не мені підняти й знести на собі вагу гетьманського уряду. Вибирайте собі за гетьмана іншого, старшого і вартнішого за мене. От вам булава й бунчук!

Юрій поклав гетьманські клейноди на стіл, поклонився і пішов в дім. Після Юрія вийшов Виговський, подякував козакам за честь, зрікся писарського уряду, поставив на стіл чорнильницю і одійшов в дім. Обозний Носач поклав на стіл свій пернач та печатку, поклонився і одійшов.

Гетьманська булава лежала на столі серед двору, і багато було таких, що хотіли її взяти, та не насмілились без волі народу.

Тим часом за ворітьми піднявся шум, неначе там шумів бір або загуло море на вітрі. Піднявся крик стовпища, котрого не пустили в двір, котре догадалось, що ворота зачинили зумисне, щоб нікого не пустити на раду. Галас, шум все дужчав та дужчав. За ворітьми неначе заклекотіло море в час бурі між скелями.

– Бий ворота! ламай баркани! – кричали козаки за ворітьми. – Висаджуй ворота! Нас не пускають на раду!

Хлопи кинулись висаджувати ворота. Осавули швиденько завештались поміж козаками і похапцем питали:

– Кого хочете вибрати собі за гетьмана?

– Хмельниченка! Нехай Хмельниченко бере булаву! – крикнули козаки.

Юрій вийшов з дому і сказав, що йому треба їхати до Києва і вчитись в академії.

Тоді вихопився якийсь сотник і гукнув:

– Нехай Хмельниченко держить бунчук та булаву при собі, а командувати військом буде Виговський і на той час буде брати булаву й бунчук з рук Хмельниченка.

– Дайте мені час подумати, – обізвався Виговський.

Рада дала йому часу три дні.

В середу 27 серпня довбиші знов вдарили на раду. Знов зібралась рада в гетьманському дворі. Рада знов викликала Виговського і просила його взяти булаву на той час, поки Юрій скінчить науки і дійде до повного зросту. Виговський все кланявся і зрікався. Спустивши очі вниз, з покірливим видом, з сльозами на очах він дякував раді за честь, одмагався і просив вибрати за гетьмана кого здатнішого.

«Чи виграю, чи програю? чи виграю, чи програю?» – вертілось в його голові, неначе якийсь маятник стукав і вибивав в його душі ці слова, стукав, не перестаючи, настирливо, уперто, надокучливо, а серце в грудях стукотіло, кидалось, неначе рвалось, хотіло вирватись з грудей. Виговський ждав, що от-от настане одна мить, коли він або все програє, або все виграє. Він усе кланявся та одмагався, говорив тихо, спокійно, але почував, що його руки й ноги дрижали, неначе в пропасниці, що йому забиває дух, душить у грудях. Йому здавалося, що йде битва кругом його, що він сам у битві десь на Жовтих Водах або під Корсунем, що настає час, коли битва буде або виграна, або от-от буде програна. Але як Виговський одмагався і кланявся, козаки ще більше просили його взяти часово булаву. Роздратовані упертістю писаря, козаки почали вже, по козацькому звичаю, закидати на лайку. Тоді Виговський, ніби знехотя, присилуваний волею ради, згодився взяти часово булаву. Рада крикнула радісно. Цей крик неначе воскресив Виговського. Він весь задрижав на радощах.