Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Гетьмане! – сказав Бутурлін. – Говорити тобі такі непристойні речі сором. Треба Бога пам'ятати і свою присягу цареві, як ти обіцявся великому государеві вірно служити і усякого добра йому хотіти. А тепер за поміччю війська Запорозького шведський король і венгерський Ракочій пошарпали міста Польської Корони і великі скарби в монастирях забрали. Ви руйнуєте Польську Корону, на котру обібрали пани нашого государя… Ти, гетьмане, тепер говориш з великими пихами невідомо з якої причини… Нема тобі сорому і Бога ти забуваєш. Служба твоя в великого государя ніколи не буде забута… тільки непристойні й високі заміри покинь.

Виговський сидів у куточку і з дива вирячив очі на московського посла. «Такими гордими словами, – думав він собі, – промовляли до Богдана польські пани тільки зараз після Корсунської битви з панами, поки козаки не вбились в палки, не набрались сили. Бояри панів не знають гаразд, а піддурені панами, вони й справді ще оддадуть нас полякам до рук… Погана справа з боярами», – думав Виговський. І він почував, що гнів на бояр підступає йому до серця. Йому хотілось встати, заговорити і словами стати до оборони і гетьманової політики, і інтересів рідного краю. Але він здержався. Поміркований, здержливий, тихий на вдачу, він вмів правувати і своїми думками, і своїм словом. Уся збуреність в йому виявилась тільки в тому, що він двічі повернувся на стільці і згорнув руки на персах.

Бутурлін говорив далі докори гетьманові і почав говорити та навчати:

– Ви помагаєте ворогам царевим, руйнуєте й грабуєте Корону Польську, на котру пани обібрали нашого государя; ви проливаєте вкупі з шведами та Ракочієм християнську кров, Божим церквам і християнам чините спустошення й глум, про що й слухати страшно. Стережіться «како опасно ходите», щоб часом вам за такі неправди не навести на себе праведного гніву Божого, – говорив Бутурлін в тоні навчаючого старого протопопа.

«Це не бояри думські, а ніби попи з московських соборів наїхали нас навчати та наводити на добру путь задля своєї користі, а на нашу пагубу. Саме ж московське військо на Білій Русі руйнувало й грабувало і костьоли, й польських панів-християн, і села, й міста. Про це бояри й словом не запикнуться, про це вже й забули, а нас цим докоряють. Гарні ці московські попи-бояри!» – подумав Виговський.

І справді, якби посланці не були взуті в жовті сап'янці, можна було б по всьому – і по обличчі, і по убранні, і по мові – подумати, що вони не бояри, а московські або візантійські попи. І гетьман, і Виговський здавались врівні з ними європейцями.

Вже були пізні обіди. Гетьман звелів накривати столи і попросив послів на обід. До столу вийшла гетьманша Ганна, в розкішному зеленому кунтуші, з чималим дорогим золотим хрестом на шиї, обсипаним брильянтами. Ганна була ще не стара й дуже гарна з лиця, біла та чорноброва, з ясними карими очима. Вона попросила послів сідати за столи. Вийшла й Катерина, Богданова дочка. Гетьман звелів сідати за столи і синові Юрієві, і генеральному писареві Виговському, і своєму зятеві Данилові Виговському. Гетьманша почастувала послів. Усі посідали за столи. Але цей обід був невеселий. Обидва Виговські і не дивились на послів: вони їм стали противні. Усі мовчали, неначе за столом сиділи високі московські духовні особи, архієреї або митрополити, перед котрими було якось ніяково говорити про буденні справи. І цей обід був схожий на панахиду.

– Чи це ми були на гетьманському обіді, чи на панахиді? – спитав Данило в Івана Виговського, виходячи од гетьмана.

– Мені все здавалось, що я на панахиді: все не розбирав, чи я обідаю з боярами, чи з московськими надутими попами, – сказав Іван Виговський.

– Ой, коли б ці обіди з боярами і справді не стали панахидами по Україні! – обізвався Данило Виговський.

– Але гетьман, слабий та ще й злий на Москву за її дурну справу з Польщею, говорив з послами дуже круто й роздратовано, – сказав Іван Виговський. – Москви дратувати не годиться: може, ще повернемо справу на свій бік. Треба буде поїхати до послів і попросити вибачення за гетьмана. Не раз і не два мені доводилось і за Польщі вгамовувати та здержувати старого гетьмана після його розмови з польськими послами.

І другого дня Іван Виговський поїхав до московських послів і сказав їм:

– Ясновельможний пан гетьман звелів сказати вам «добридень» і спитати про ваше здоров'я, а коли вчора вам була яка недогода, то не майте того за зле: гетьман дуже слабий і тільки був радий, що ви в його домі хліб-сіль їли; пробачте йому, що він в тяжкій своїй слабості палко говорив з вами. Він при своїй хворобі тепер на усіх сердиться; такі вже тепер в його норови; і нас усіх він усе лає, за якусь нісенітницю так розсердиться, що до його хоч не приступай.

Іван Виговський мав талан ораторський і любив говорити, але в розмові він завсіди був дипломатом, і дуже обережним дипломатом.

Посли почали випитувати в писаря про спіл гетьмана з шведами та з Ракочієм і сказали йому:

– Писарю Іване Виговський! Пам'ятай ласку до тебе нашого царя, служи, працюй для його з щирим серцем і з дорогою душею, без хитрощів, а твоя служба цареві не буде ніколи забута царем.

– Я гетьмана й полковників завсіди наводжу на добру путь, а на знак своєї вірності й щирості в вірі я оце одружився з дочкою Богдана Стеткевича, благочестивої християнської віри. Є в його маєтності коло Орші в Могилівщині, так нехай би цар звелів віддати ці маєтності моїй жінці й мені і записати їх за нами, а я буду йому за вірного слугу до кінця своєї жизності. Є государева ласка до іншої шляхти, що цареві не служила, а ті маєтності були колись Стеткевичеві.

Посли пообіцяли Виговському ті маєтності, але цар їх не вернув Виговському. Бояри московські вславились своєю скупістю навіть за границею, хоч для себе були зажерливі.

Посли знов домагались, щоб їх допустили до гетьмана говорити про свої справи. Але ще їх і до гетьмана не допустили, як в Чигирин приїхали шведський посол, а за ним посол од Ракочія. Гетьман зараз прийняв послів. Московські посли випитували в гетьманських челядників, підкуповували двома парами соболів підписарів гетьманської канцелярії, але нічого не випитали. Стали вони випитувати в Івана Виговського, але Виговський запевняв їх, що посли тільки говорять про любов та згоду з військом Запорозьким і більш нічого.

Одправивши чужоземних послів, гетьман запросив до себе Бутурліна та Михайлова на прощання. Іван Виговський та осавул Ковалевський закликали послів і запросили їх в гетьманські горниці.