Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

Запорожці (збірник)

– Я нічого доброго для України і не сподівався од Москви. Не люблю я Москви й ніколи не любив її, – тихо промовив старий Остап.

– Московські бояри темні, непросвічені, ще й до того горді та чваньковиті. Вони згорда поглядають на нас і на ляхів, високо несуться, неслись би аж до неба, якби можна було, – говорив Іван Виговський. – В нас, мовляв, в Москві, тільки чиста православна віра, а ви, українці, вже полатинщені, схизматики, бо в вас, бач, хрестять через обливання… бо ви набрались ляського, католицького духу од Польщі. Москва – третій Рим, а четвертого вже й не буде. Це тільки й чуєш од їх. Не ждати нам добра од Москви!

– Я давно нарікав на гетьмана, що він прийняв московське підданство, і тепер нарікаю, – обізвався Данило Виговський.

– І недурно ти нарікаєш, – сказав Іван Виговський. – Ще ні сіло ні впало, а Москва вже ладна оступитись од нас, як тільки пани покадили їй під ніс облесливими пахощами. А поляки ж ще й не одвели нам границі. Ще ж ми не визволили од Польщі ні Галичини, ні Волині за Горинню. Ми ще не зібрались докупи, не зміцнились гаразд, а Москва вже ладна знов покорити нас під ноги полякам. Що станеться з нами? Хто вгадає, яка доля нас жде?

І Виговський зітхнув важко-важко, неначе перед його очима клали в домовину його милу, любу Олесю або його рідну матір.

– Аж тепер на старості літ гетьман дійшов до розуму! Розібрав і втямив добре, чим тхне Москва, – сказав старий Остап Виговський.

– Розібрав і втямив, це правда, але заплутався між двома царствами, – сказав Іван Виговський. – І один Бог відає, як ми виплутаємось на волю. Москва оце одразу показала свої норови. Наших козацьких послів поляки приймали й вітали, як і послів заграничних, цісарських, німецьких, венгерських. Їх приймали з честю й пошаною, давали їм харчі, кватири, давали дорогі подарунки, оксамитові кунтуші, фалендиші голландські й усякі дорогі сукна. А московські бояри не пустили їх навіть близько до намету, ніби якусь непотріб.

– Це недобрий знак, – обізвався Данило Виговський. – Коли Москва вже тепер, тільки що прийнявши Україну в підданство, проганяє наших посланців і не шанує їх, що ж буде потім, як Москва забере нас в руки та насадовить свого війська отут, в нас дома, по наших містах?

Увійшов слуга, старий козак, і приніс другу потраву. Але ще й перша стояла непочата, і чарки стояли повні. Слуга з дива витріщив очі. Виговські тоді тільки опам'ятались і схаменулись, випили по чарці і почали їсти страву. Але їжа не йшла їм на думку. Старий козак поприймав з стола сливе повні миски й полумиски і тільки з дива поглядав скоса то на писаря, то на його старого батька.

«Чи це вони послабли, чи з ними трапилась якась неприємна притичина», – подумав старий козак, виносячи тільки почату страву.

А Виговські ще довго сиділи за столом, довго балакали, пили венгерське вино, але й вино не розвеселило їх. Важка дума каменем налягла на їх душу.

Данило попрощався і пішов додому. Старий Остап пішов одпочивати до своєї кімнатки. Іван Виговський усе сидів край віконечка і поглядав на хмарне небо, на густі хмари, котрі неначе бігли понад лісом, понад горою, доганяли одна одну, котячись, неначе чорний дим, густими довгими валами.

«Чи не так вже котилось горе по Україні за усі Богданові часи, як котяться по небі валами оті чорні хмари? Битви за битвами, ріки крові за ріками лились по всій Україні, одна другу доганяла, одна другу випереджала. Не встигла одна річка зсякнути й висохнути, десь знов піднімалась друга кривава річка і сповнялась червоною козацькою кров'ю. Тепер Польща вихилиталась до дна, до коріння. Пани спаскудніли. Польща падає, і при такім упаді Польщі Україна встояла б і мала б силу одбиватись і вдержувати свої права. Москва росте, набирається сили. Бояри не страшні тепер цареві: це потомки давніх двірських шутів та скоморохів Івана Страшного. Це не польська вольнолюбна шляхта, а холопи цареві, і будуть чинити його волю, і прислужуватись навіть через міру, і годити цареві, як годить нікчемний холоп. Кляне гетьман Москву, кляну її й я ще більше з її нікчемними, наглими холопами-боярами».

Надворі сутеніло, смеркало. В світлиці неначе впали тіні на білі стіни, стали тіні в кутку на дорогих в золотих шатах образах, обвішаних вишиваними рушниками. Стало ще сумніше на душі в Виговського. Його думи полетіли в давнину, літали понад полями, де були битви за волю України. Смутна згадка за згадкою летіла швидко, як чорні хмари на небі. І несподівано Виговський згадав Корсун, і Пилявці, і Берестечко, згадав Київ. І от він неначе бачить невеличкий домок, а в тому домкові неначе вглядів Олесю… І в одну мить в його світлиці неначе блиснув промінь ясного сонця, неначе звідкільсь повіяло теплом. Світлиця одразу ніби повеселішала, ніби ожила. Олеся ніби стояла перед ним, як жива. Він неначе бачив її тихі очі. І йому здалось, що серед світлиці зацвіла якась пишна квітка серед зеленого листу, ясно-червона, пахуча. Він неначе почував пахощі од тієї квітки, що пішли по усій світлиці і сповнили його душу. Йому стало весело на серці. Якісь надії на щастя заворушились десь глибоко-глибоко в душі. Він неначе набирався сили. Одна приємна думка викликала другу і розганяла смуток. І одразу він пригадав, що Богдан розлютувався на Москву, хоче одняти Україну од Москви.

«Не все пропало! Не загинемо до кінця! Богдан винесе на своїх подужних плечах і цю напасть. Він аж тепер став на добру путь. Москва остогидла йому, як і мені. Він одірве Україну од Москви. Не все пропало! Ще не вмерла козацька мати!»

І ясний, милий Олесин образ ніби злився докупи з тим сяєвом щастя і надії на ліпшу долю України, на її волю. Виговський повеселішав, встав з стільця і почав походжати по світлиці. Надія додала йому сили, розігнала смуток.

«Не все загинуло, не все пропало! Польща тепер хистка, як тонка кладка. Пани проваляться на своїй кладці, а ми визволимо Галичину й Волинь, зберемо ввесь наш український народ докупи, і тоді пристанемо до хисткої Польщі і матимемо силу й снагу вдержати самостійність при слабкій Польщі. Богдан уже звертає з своєї полюбленої стежки. Він тепер мусить йти тудою, кудою я бажаю. А я йому допоможу своєю радою… На Україні розвиднюється аж тепер! От-от засяє сонце волі і самостійності! Є надія! Ще не вмерла козацька мати!»

І не буйним вітром вирвались його палкі почування, як вони виривались у Богдана. Виговський, тихий на вдачу та поміркований, тільки швидше заходив по світлиці і все розгладжував долонею своє високе біле чоло, повне дум, та гадок, та надій на ліпшу долю України.

Другого таки дня Богдан скликав козацьку старшину на раду. Богдан вийшов з своєї кімнати блідий, стривожений, сердитий, аж лютий. Він і досі не міг заспокоїтись, лаявся, сердився і проклинав Москву. Виговський бачив, що гетьман вже старий та недужий, може спересердя та зопалу нашкодити Україні в справі з Москвою, почав заспокоювати гетьмана, благав його підождати трохи та гаразд розвідати про це діло, обнімав коліна, доказував, що це неможлива річ, щоб цар оддав Україну ворогам благочестивої віри й поганцям на поталу.

– Коли ми, не розвідавши гаразд про це діло, зопалу піймемо віри в таку чутку про Москву і оступимось од царя, то про нас піде слава як про зрадників і кривоприсяжників. Треба підождати і розвідати гаразд. Може, це тільки така чутка пішла по Україні, а чуткам не все можна йняти віри, – вговорював і заспокоював писар гетьмана.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Запорожці (збірник)» автора Нечуй-Левицький І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Гетьман Іван Виговський Роман“ на сторінці 31. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи