Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

На прощанні посли довго вмовляли гетьмана, щоб він порвав спіл з шведами, помирився з поляками, як будущими царськими підданими, і став до помочі полякам проти шведів.

Одкритий і простий Богдан сказав їм:

– Од шведів ми не оступимось. Шведи – наші найкращі спільники. Нехай цар помириться з шведами. А коли вони не бажатимуть миру з Москвою, тоді ми вчинимо справу на інший спосіб. А теперечки допроваджуймо до кінця справу з ляхами: треба наступити на їх з двох боків – московське військо по один бік, а шведський король по другий, і бити панів, щоб їх з корінням викоренити і не допустити їх злучитись з іншими спільниками. Ми їх добре знаємо! Хоч вони на словах і обібрали государя на свій престол, але на ділі цього ніколи не буде. Шукають же вони собі іншого короля в Цісарщині.

Посли не знайшли, що на це відповідати гетьманові. Тоді вони почали домагатись, щоб гетьман звелів збудувати в Києві для московського війська казарми або понаймати кватири. Гетьманові було не до вподоби, щоб великоруське військо оселялось в українських містах. Він почав одникувати й одмагатись. Іван Виговський одразу постеріг, для чого цар думає оселяти московське військо по українських містах. Він почав потакати гетьманові і сказав, що однімати оселі й ґрунти під казарми та дратувати жильців небезпечно, щоб з цього діла часом не вийшло те, що колись вийшло в Суботові, як ляхи одняли в гетьмана Суботів, через що й досі ллється кров на Україні. А осавул Ковалевський пристав до його й потакав йому.

Бутурлін спахнув і промовив:

– Дивно мені та й годі! Як це ви Бога не боїтесь і сорому в вас нема? А тобі, писарю, і тобі, осавуле, не годиться приставати до гетьманських слів і говорити так голосно. Це звичай людей нікчемних, негодних!

Виговський зблід як крейда од боярської лайки. Ковалевський почервонів з досади й посатанів.

«Таким тоном говорили колись до нас дикі польські звірі Миколай Потоцький, Самійло Лащ, та й то до Корсунської битви з поляками. Якийсь московський окольничий, якийсь дяк чи піддячий, нижчий за мене, кидає мені в вічі лайку при гетьманові, мені, кращому й вищому за його, мені, великому канцлерові війська Запорозького!» – майнула думка в Виговського.

Він замовк, більше й слова не промовив, стояв блідий та задуманий, але затаїв в своїй душі ще більшу ненависність до московських гордих, непросвічених, наглих та грубих бояр.

Гетьман перебив цю розмову і сказав:

– Не знаю, я в Києві давно не бував. Подумаємо, як це діло зробити, і подамо звістку вам на од'їзді вашому через генерального писаря.

Посли розпрощались з гетьманом. На од'їзді з Чигирина вони таки встигли випитати через підписарів гетьманської канцелярії, чого приїздили чужоземські посли і що гетьман постановив спіл з шведами та Ракочієм воювати з Польщею і розділити її між собою на три частки.

Московські посли виїхали з Чигирина вже після пізніх обідів. Іван Виговський, випровадивши послів за місто, вернувся додому і одпочивав, сидячи на ґанку, неначе одбувши важку панщину. Він скинув з себе важкий оксамитовий кунтуш, перевдягся в легенький літній жупан, сів на лавці в просторному ґанку і балакав з старим батьком Євстафієм. Невеличка кватира Виговського стояла на пригорку під високою Замковою горою серед розкішного старого садка, а місто спускалось наниз і розстелялось по низині. Низина, просторні луки та сіножаті зеленіли неначе застелені зеленим сукном. Усей Чигирин було видко як на долоні. Виговський одпочивав ніби після важкої роботи, окидаючи очима широкий простір, де біліли купами доми, лисніли хрести церков та позолочені маківки на банях.

Виговський не встиг одпочити, як прибігла Катерина Виговська, старша гетьманова дочка, і бігцем вибігла по східцях на ґанок. Проворна на вдачу та дуже цікава, вона ледве діждалась, поки генеральний писар вернеться додому, і, вглядівши в вікно, що він проїхав вулицею на коні, зараз побігла до його, щоб розпитати за проводи бояр та останню розмову з ними.

Не встигла Катерина і на лавці сісти, як у хвіртку вскочила Олена Нечаева, менша Богданова дочка, і бігцем побігла до ґанку. І її брала нетерплячка поговорити й розпитати про московських бояр. Незабаром хвіртка знов заскрипіла, і на подвір'ї з'явився Данило Виговський, стрункий, рівний, як стріла, легкий на ході, і швиденько попростував до ґанку. Зараз за ним надійшов полковник Тетеря, а за ним генеральний осавул Ковалевський, поважний, важкий на ході, плечистий та поставний. Прибігло ще кілька жінок старшини. В ґанку стало аж тісно. Олена Нечаева та зо дві козачки пооступались з лавок і посідали на сходах, щоб дати місце на лавках чоловікам.

Усім хотілося побалакати про московських гостей, котрі на сей час усім не припали до вподоби, навіть були неприємні, а декому й противні. Навіть слуга Виговського, старий козак, і той постерігав, про що буде тепер розмова на ґанку, і був такий цікавий послухати ту розмову, що став коло ґанку і насторочив вуха. Виговський вглядів його і промовив:

– А піди лиш, Яремо, в льох та наточи меду в жбани та й жди, доки я не звелю подавати!

«Треба бути обережним, – подумав Виговський. – Москва ще стоїть над нами з келепом, а ці бояри підкуплять в нас і слуг і випитають, що їм треба».

– Ну й гарні ж гостоньки були оце в нас в Чигирині! – почала розмову Катерина. – І вродилась, й охрестилась, а таких пеньків ще не бачила в гостях в мого батька.

– Бодай їх лиха година взяла! Втомили вони й гетьмана, втомили вони й мене… панькався з ними, як з болячками, – промовив Іван Виговський.