Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

Тим часом на Україні пішла чутка, що цар обіцяв польським панам припинити козаків, заборонити козакам воювати з Польщею як з царською державою, що він знов оддасть Україну Польщі, а гетьманові звелить виставити козацьке військо проти шведів для оборони Польщі од шведів. Богдан стривожився. Цар та московські бояри повели політику з Польщею наперекір усім Богдановим замірам та планам.

В Чигирин прибіг один московський гонець з листом. Виговський сердито вирвав в його з рук листа. Гінця не допустили до гетьмана.

Уся Україна була стривожена чуткою про Віденський трактат. Скрізь загомоніли, що цар присилує козаків йти на поміч Польщі, своєму лютому ворогові, і спасати її од шведів. Говорили, що цар може знов оддати Україну Польщі.

Вернулись Богданові посланці з Вільна в Чигирин. Вони вступили в Богданову світлицю. Посходилась козацька старшина. Прийшов і Виговський. Придибав і його старий батько Остап, котрий прибув до сина в гості. Всі ждали певних звісток, що таке постановили царські бояри в Вільні, помирившись з Польщею. Усі були смутні. Усім було важко на серці. Богдан вийшов до світлиці, стривожений, з неспокійними очима. В його руки трусились, а очі аж горіли. Іван Виговський стояв, похиливши голову. Темні, ясні очі неначе пригасли, неначе їх повила імла. В очах в старшини світилась і тривога, й журба.

Посланці впали в ноги гетьманові й обнімали його коліна. Очі в їх були заплакані.

– Ясновельможний гетьмане! Пропало військо Запорозьке! загине Україна! Нема нам помочі ні од кого. Ми навіть не знаємо докладно, яку умову поставили уповно-силені від царя московські бояри з ляськими комісарами. Царські посланці не пустили нас і в посольський намет. Навіть не допускали нас близько до намету, неначе собак до Божої церкви. А ляхи сказали нам по щирій совісті, що вони постановили таку умову з царем, щоб Україна з Запорозьким військом знов була під Польщею… А як військо Запорозьке з усією Україною не буде покорятись ляхам, то цар буде помагати ляхам своїм військом і битиме військо Запорозьке. Загинемо ми! загине Україна!

Посланці заплакали, обнімаючи гетьманові коліна.

– Колись ми бились з самою Польщею, тепер нам доведеться битись з Польщею і Москвою. Пропащі ми навіки! Не наша сила встояти проти їх, – говорили крізь сльози посланці.

Хмарний, сумний осінній день заглядав в просторну Богданову світлицю через невеличкі вікна і неначе збільшував смуток, розлитий на смутних обличчях старшини. Іван Виговський стояв, неначе громом прибитий. Дві сльози покотились з темних очей.

Один Богдан не похилив голови. Він спахнув, підвів сиву голову. Уста й ніздрі задрижали. Старі руки затрусились. Він крикнув, неначе в гарячій битві з панами. Злість і гнів на московську політику душили його.

– Московські бояри подуріли й показились! В їх нема не то однієї клепки в голові, а десятьох клепок! Москва не варта доброго слова. Нема й не буде нам підмоги від Москви. Україна була як чайка в степу, що вивела діток при дорозі. Я мусив віддати Україну цареві, бо не було де дітись. А Москва дурна, хоче нас занапастити й занапастить! Присягаюсь і божусь, що нас хотять занапастити! Нас зневажають! Ой Боже наш праведний!

Дехто з старшини почав плакати.

– Не плачте, не журіться, діти! Треба оступитись од Москви. Коли Москва вчинила таке з нами, то треба оступитись од царя. Підемо тудою, кудою звелить нам йти найвищий владика. Будемо і під бусурменським царем, не тільки під християнським. Московські бояри грубі, дурні й темні. Ляхи їх дурять. Ніколи не станемо до помочі нашому споконвічному ворогові Польщі! Ніколи не підемо бити шведа, нашого щирого спільника. Пани не одмежували й досі границь України, не вважають на нас, як на вольних, незалежних од Польщі, а Москва знов хоче віддати нас панам на поталу. Невже ми повинні стати до помочі нашим ворогам проти наших друзів? Пани дурять Москву! Ніколи вони не оберуть собі за короля московського царя.

Богдан ще довго лютував, лаявся, кричав та проклинав Москву. Розбитий завсідніми війнами та клопотами, завсіднім, без перерви, тривожним життям в походах та битвах, Богдан не міг здержати себе, не міг вгамуватись. Страх за будучину України, за усе своє діло, що він провадив за усе своє життя, помилка московського царя, легкодумність і дурість московських бояр збурили Богданову душу, як буря море, до самого дна.

А Виговський стояв і не промовив і слова. Він неначе крізь сон чув ту лайку та крики Богданові, як крізь сон людина чує завивання бурі в лісі. А його серце боліло й нило. Тихий на вдачу й поміркований, звиклий таїти свої щирі думки й вчиняти Богданову волю, Виговський і тепер не виявив і словом свого збудження проти Москви, свого гніву; але в думці він згоджувався з гетьманом. А тим часом в його серці аж клекотіла обида. Він вгадував, що Україні не сподіватись добра од Москви, що Москва не додержить Переяславської умови і ніколи не держатиме, що вона вчинить з Україною, що схоче, як покаже її потреба, її інтереси, а не вигоди України.

Виговський стояв, похиливши голову. Як крізь сон долітали до його вуха крики й лайка гетьманова. А в його голові йшла дума за думою тихо-тихо, одна смутна, друга невесела. В його боліло серце так само, як і в Богдана, але боліло тихо, без гуку, без крику, без слів, як тліє жар в сухому дереві перед пожежею.

«Що то станеться тепер з Україною? Де їй дітись? До кого приставати? В кого запомоги шукати? Скільки вже пролито козацької крові! А скільки ще доведеться її пролити!» – снувались думки в його голові, доки гетьман вгамувався.

Гетьман зараз оповістив, щоб на днях зібралась рада. Старшина розпрощалась з гетьманом і вийшла з світлиці, неначе громом приголомшена. Вийшов слідком за нею й Виговський з своїм старим батьком Остапом. Вони вертались додому мовчки і слова не промовили. Їх наздогнав Данило Виговський. Вони ввійшли в світлицю Виговського такі сумні, неначе вертались з кладовища, поховавши дорогу, близьку людину.

Вже був час пізніх обідів. Виговський звелів подавати обід. Слуги накрили стіл і подали обід. Виговські сіли за стіл. Але їм не пилось і не їлось. Страва стояла на столі й холонула. Налиті чарки стояли повні. Смутний сірий світ хмарного осіннього дня ледве світив в маленькі віконця тісної світлиці і неначе додавав смутку засмученим Виговським.

– Отака-то наша доля, тату! – заговорив Іван Виговський.