Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Та й я б не видержала і дременула б слідком за нею. Якби прийшлось парити парка через боярські вереди та лайку, то кожний втік би од їх хоч і до турка, – обізвалась Олена Нечаева.

– Од їх і поли вріж та втікай чи до ляха, чи до турка, чи хоч і на край світа. Ну та й цяця ж оці московські бояри! – говорив старий Остап Виговський.

– Нелегенько тепер і тікати од їх, коли запряглись в московське ярмо, – сказав Іван Виговський. – Тепер вони тільки кричатимуть на нас: «Гей, ставай, круторогий! Цабе, моругий!» Поганятимуть вони нас, як схотять і куди схотять. А наші – вони йтимуть під їх загадом, куди боярам потрібно.

Виговський скоса поглядав на Тетерю. Тетеря тільки хитро осміхався чорними очима, а потім промовив:

– Кому важке буде те ярмо, той крутне рогами та й скине його; а хто оговтається з ярмом, то й носитиме його, хоч і намуляє собі ним шию.

«Надвоє говорить Тетеря, що і в ступі не влучиш», – подумав Іван Виговський.

– Що до мене, то я, бувши волом, так крутнула б рогами, що й ярмо, й занози, й притику потрощила б, ще й в боярські пампушки штурхнула б рогами. Ой грубі ж, ще й до того сапаті ті бояри! – говорила Катерина. – Ото буде про що розказувати Олесі, як оце вона приїде в Чигирин!

Гості Виговського забалакались, розмовляючи за бояр. Коли це за двором несподівано застукотіли колеса. За ворітьми спинився ридван. Ярема кинувся з льоху одчиняти ворота.

– Одчиняй, старий, швидше! Плуганиться, неначе вівця з перебитою ногою, – крикнув погонич за ворітьми на старого Ярему.

– Хтось приїхав, хтось приїхав! Годі тепер балакати про московських бояр, бо вітер донесе нашу розмову аж до самої Москви, – сказав Іван Виговський.

«Чи ворог, чи приятель оце в нас за ворітьми? Видко, що хапається. Певно, щось спішне! І хто б це був такий7» – вертілась в його думка.

Ярема одчинив скрипучі ворота так раптово, що аж ворітниці захилитались. Він вглядів, що на возі сидів лицар. В одчинені ворота шугнули чорні баскі коні, неначе чотири степові орли, повернули кругом широкого двору і зопалу неначе осіли перед ґанком. В повозі сидів овруцький староста Юрій Немирич.

Усі впізнали його і вмить схопились з місця. Іван Виговський та Данило кинулись до ридвана так швидко, неначе злетіли по східцях на крилах.

– Ого! Carissimus dominus[1] Немирич! – крикнув Іван Виговський.

– Tuus semper carissimus amicus et frater![2] – крикнув Немирич з воза і прожогом схопився і скочив на землю жваво, проворно, неначе йому було ще двадцять років.

Іван Виговський простяг руки і обняв його на льоту, неначе впіймав його на повітрі. Немирич скочив додолу і тричі гаряче поцілувався з Іваном Виговським.

Вже сонце скотилось над ліс і обливало двір і садок червоним світом, обсипало лиснючі чорні з сивиною Немиричеві кучері, грало блиском на позолоченому держалні його шаблі, на пістолеті та кинджалі, заткнутому за черес, на золотистій кольчузі, котру було видко на персах з-під широкого кунтуша. Немирич був рівний станом, високий на зріст, гарний з лиця, проворний, аж трохи тороплений.

Данило Виговський, Павло Тетеря й Ковалевський привітались з Немиричем дуже привітно. Іван Виговський запросив гостя до господи. Немирич вибіг по сходах на ґанок, поцілувався з старим Остапом і кинув жарт неначе на льоту:

– Ге! reverendissime pater![3] Сидите тут на ґанку та хліб дурно збавляєте. Анумо, з нами в стан до Ракочія! До шаблі та до списа! – крикнув Немирич до старого Виговського.

– Еге-ге! Моє вже минуло. Нам тільки й зосталось, що на ґанку грітись проти сонечка, – сказав сивий дід і засміявся сухими, тонкими, ніби зів'ялими устами.