Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

Богдан вгамувався. Рада постановила ждати з Москви звістки од царя, але не посилати козацьких полків на поміч полякам проти шведів.

– Я шведського короля ніколи не зраджу. Він наш вірний спільник. Нам треба добивати панів, знесилювати їх, а не помагати їм, доки ми не однімемо од Польщі Галичини та Волині, доки вони не згодяться одмежувати Україну од Польщі границями, – говорив Богдан старшині.

А тим часом він послав в Москву до царя лист. У своєму листі Богдан писав, що польські пани ніколи в світі не додержать свого слова, не сповнять Віденського трактату, не виберуть царя собі за короля, що вони обдурюють царя, бо вже послали послів до римського цісаря і просять його брата собі за короля. В кінець усього Богдан благав царя не вертати України Польщі, як своїй будущій державі, не давати на поталу ляхам православної віри.

Москва була глуха на цю пораду гетьмана та на його прохання. Цар постановив трактат з панами без козаків і навіть не дав відповіді на Богданів лист.

А час йшов. Ляхи намовляли кримську орду напасти на Україну, підмовляли й цісаря. Тоді Богдан, не питаючись в царя, завів переговори з трансільванським князем Ракочієм. З початку 1657 року Україна постановила умову з Швецією та Трансільванією розділити Польщу між собою. Ракочій вступив з військом в Польщу. Богдан послав йому до помочі козацькі полки. Чутка про це дійшла в Москву вже тоді, як Ракочій йшов на Варшаву. Цар Олексій Михайлович послав до гетьмана в Чигирин свого окольничого Федора Бутурліна та дяка Василя Михайлова з докорами гетьманові за ту спілку.

Московські посли виїхали з Москви весною, а прибули до Чигирина аж літом, третього іюня, вже тоді, коли Богдан слабував, коли вже наступав кінець його життя.

Богдан знав, що Бутурлін їде з докорами од царя; він не мав думки зусім розійтись з царем і послав стрічати боярина з пошаною. Миргородський полковник Грицько Лісницький виїхав назустріч послам за десять верстов од Чигирина. За п'ять верстов од Чигирина стрітили послів гетьманів син Юрій, генеральний писар Іван Виговський та військовий осавул Ковалевський. Юрій просив послів вибачити, що сам гетьман не виїхав їм назустріч, бо нездужає і лежить на ліжку.

Другого дня прибув до послів Ковалевський і привіз на подарунок їм два багато осідлані коні.

– Добродій наш гетьман звелів вам їхати до його, – сказав Ковалевський.

Посли приїхали в гетьманський двір. В сінях стрів їх Іван Виговський.

– Не майте за зле, – сказав генеральний писар, вітаючись з послами, – гетьман лежить недужий і не міг ніяким побитом стрінути вас.

Послів допустили до гетьмана. Гетьман лежав слабий на ліжку. Його лице вже осунулось, щоки позападали, ніс загострився. Голова вже посивіла. Гетьман спав з тіла так, що його ніби половини не стало. Вже було знать, що над ним літає подих смерті. Смерть, очевидячки, вже стояла в його за плечима або заглядала в двері. Тільки гострі очі горіли, як огонь, і в їх світилось давнє завзяття. Світився й гнів на московських бояр за зраду Україні й за нехтування її інтересами, дорогими для гетьмана.

Бутурлін, здоровий та огрядний, вступив в світлицю і поклонився гетьманові. Високий комір синього кафтана, обшитий важким золотом, високо стримів кругом шиї, неначе клепки діжі, поцяцьковані парчею та золотими взорцями. З того коміра, неначе з куреня, висунулась і нахилилась товста голова з повними червоними щоками, з русявою довгою бородою, з сірими круглими очима та повними ситими рожевими устами. Од важкої духоти в важкому убранні, обшитому золотом, Бутурлін розпарився, як у лазні. З чола лився піт і стікав по ситих щоках. Йому було важко й досадно і од духоти, і од злості на гетьмана. Бутурлін та Михайлов в довгополих кафтанах, облямованих парчею, з довгими бородами були схожі на московських поважних протопопів і своїм убранням, і бородами, і поважними фігурами та рухами. Бутурлін тричі перехрестився до образів, тричі поклонився гетьманові. Позад посла стояв дяк Василій Михайлов, нижчий за боярина, але ще товщий, неначе вгодований. Він хрестився до образів, кланявся та аж сопів од духоти в важкому довгому суконному офіціальному убранні.

Бутурлін спитав, по-давньому звичаю, про здоров'я в гетьмана. Гетьман спитав про здоров'я царя та цариці, та їх дітей. Посли зараз роздали царське жалування по списові для гетьмана, генерального писаря та для полковників. Роздавши жалування, Бутурлін сказав:

– Наказано нам говорити з тобою, гетьмане, про державні справи, а тобі, гетьмане, наказано вислухати за ті державні справи.

– Не можна мені теперечки слухати про державні справи, – сказав гетьман. – Я нездужаю, і дуже нездужаю; нехай військовий писар Іван Виговський вислухає про великі справи його царського величества.

– Ми прислані по указу великого государя до тебе, гетьмане, і нам загадано говорити з тобою, а не з якимсь писарем, – обізвався Бутурлін.

Виговський гордо зирнув на боярина. Слова боярські кольнули його в самісіньке серце. «І я ж такий боярин на Україні, як і ти, а може, ще й кращий за тебе, бо я державний канцлер», – подумав Виговський і спустив очі: нехтування московське вразило його дуже неприємно.

– Я ніяк не можу при своїй хворобі говорити про державні справи і давати одповідь, – сказав гетьман, – та про що б ви не говорили, те не буде втаєно від писаря.

– Не годиться тобі, гетьмане, одмовлятися ніякими причинами: треба слухати указ і загад великого государя без жодної суперечки, – сказав боярин.