Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Це такі болячки, що було б ліпше їх повирізувати та геть повикидати, щоб не загноїли усього нашого тіла, – обізвався щирий Данило Виговський.

Тетеря мовчав і тільки хитро осміхався усім своїм широким плисковатим лицем та невеличкими карими лиснючими очками: йому було байдуже про бояр, доки вони не шкодили йому особисто.

– Нагуркотіли, настукотіли московські ці чорні хмари та й посунулись на північ і бодай не вертались! – сказав старий Остап Виговський.

– Лізуть в палац гетьманів, мов гуси в тік: пускай їх, хоч вмри, бо вони приїхали з Москви! Оце гаразд! Трохи не ввігнали в домовину мого тата, – сказала Олена Нечаева.

– Коли б пак налазили, як гуси, а то притьмом пруться, як поросята в картоплю, аж кувікають! Ой давай, мовляв, гетьмане, свою картоплю, бо вона для наших рил саджена в твоєму городі! – додала Катерина й разом реготалась.

– Ну та й придбав гетьман собі приятелів в Москві! Цур їм, таким спільникам! – додав Данило Виговський.

– І цур їм, і пек їм! Що правда, то правда, – обізвався старий Остап Виговський. – Польські пани кращі за їх.

– Принаймні делікатніші. А ці бояри і горді, як сатана, і дурні, як ступа, і чваньковиті, ще й до того наглі, наглі без міри, без кінця. Два роки минуло, як Україна доброхіть присягла московському цареві, а ці московські зателепи вже порядкують та орудують на Україні, неначе вони завоювали наш край, [неначе] тричі побили нас в трьох битвах, – сказав Іван Виговський.

– Для їх, москалів, для їх, стрільців, став палаци, пускай їх в усі міста, куди їм буде завгодно! – сказав Ковалевський.

– Еге ж! пускай, щоб забрали нас в свої лапища в наших таки містах, недалеко ходивши, щоб накрити нас решетом в самісінькому гнізді, – сказав Іван Виговський.

– А які вони чудні, оці бояри! – обізвалась Катерина. – Не сказати б – московські попи в рясах та з патерицями… Як вступила я в світлицю, то трохи не помилилась: думала просити благословення і трохи не цмокнула їх в руку. Ще добре, що завчасу схаменулась. Ото б вийшла була кумедія!

– Де, в дідька, вони схожі на попів? Вони схожі на татарських мурз або на Батиєвих баскаків, – бовкнув Данило Виговський. – Це правдива московська татарва, тільки віра в них християнська. Наш гетьман матиме багато клопоту з цими боярами, як довго житиме.

– Не мала баба клопоту, та купила собі порося. Оце ж і гетьман купив собі біду, та й за свої гроші, – пожартував Ковалевський.

– Та які вони лайливі! як вони грубо говорили з гетьманом! «Тобі, гетьмане, негоже! тобі, гетьмане, непристойно! Ти, гетьмане, і Бога не боїшся, і людей не соромишся!» Лаються та й лаються! Вилаялись та й поїхали, бодай не вертались, – жартувала Катерина.

– І справді: «поїхав мій миленький, бодай не вернувся», як співають в пісні, – додав Данило Виговський.

– Та які ж вони одоробала! Ледве повертаються та сопуть, та хропуть, неначе крізь сон в ліжку. Та все чогось позіхають… А піт на гладких щоках так і дзюрчить, неначе залива з стріхи. Я вже хотіла встати з-за стола та повтирати їм гладкі морди, бо з їх лобів аж в полумиски капотіло, неначе з стріхи. Їй-богу, хотіла вже втирати їм вуси та бороди, що позамочували в борщі, бо я гидлива: гидувала їсти. Бачила я і польських послів, і шведських, і венгерських, і волоських, а таких поганих ще зроду не бачила.

– Добре, що гетьман розкоштував, які на смак московські бояри і чого нам сподіватись од їх. Може, тепер одвернеться од Москви і оддасть Україну під руку турецького султана. Здається, що під турком нам буде вільніше, – сказав щирий Данило Виговський.

– Не говори так, брате! Гетьман говорив з великої досади, а як обдумається та поміркує, то, може, скаже інше, – обізвався обережний Іван Виговський. – Може, і в Москві бояри заспівають іншої, як довідаються і пересвідчаться, що польські пани їх дурять, бо панам тепер дуже й дуже прикрутило.

Іван Виговський був дуже обережний. Хоч він і не любив бояр, але добре тямив, що Москва набирається тепер сили, побивши Польщу, і з нею треба поводитись дуже обережно, щоб часом не запобігти од неї клопоту й лиха через боярську темноту та дурість.

– І добре, пане Йване, твоя Олеся зробила, що не перебралась оце з Києва до тебе. Якби вона оце була пообідала з боярами, то з переляку втікла б з Чигирина в Київ, – сказала Катерина.