Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Але ж ти оце прибула до Києва, щоб повінчатись з Виговським, ні в кого не питаючись? – спитала пані Суходольська.

– Я ще й сама напевно не знаю, чи буду я з Виговським шлюб брати в Києві, чи й ні, – говорила з досадою Олеся, одникуючи од щирого признання.

– О, я напевно знаю, що будеш брати шлюб! – гукнула стара й криклива Суходольська. – Чого б тобі й їхати з Виговським вдвох в таку далечінь?

– Що ти собі задумала, серце Олесю? Чи козак же до пари тобі? Ти шляхтянка з дідів, з прадідів; ти з роду сенаторського й княжого, а він… Хто він? Простий ходачковський шляхтич з села Вигова на Волині, тепер козак, хоч і служить за якогось там писаря при гетьмані, – репетувала стара шляхтянка.

– Він, тітко, займає високий уряд при гетьманові, має великі доходи; він чоловік з достатками, бо оце недавно поставив своїм коштом Чигиринський монастир, – тихо говорила Олеся.

– То що з того! – репетувала княгиня Любецька. – Тебе він завезе між козаків та козачок. Вони тебе вберуть в свої хлопські стародавні убори: вберуть тебе в плахту та червону запаску. Тепер ти зовсім панна, ніби щира варшав'янка, а там ти станеш мужичкою, зовсім спростишся. Ох, горе мені тяжке!

– Як не схочу, то мене ніхто нігде не вбере в плахту та червону запаску. Я таки й не думаю в неї вбиратись. Коли я приїду в Чигирин, то приїду з блиском і честю, як природжена шляхтянка, як новосвітська пані, і такою там і зістанусь, – гордо обізвалась Олеся.

– Ой Боже мій! Горенько тим нещасним сиротам! Ніхто за ними не доглядає, ніхто їх не виховує гаразд. Ростуть на волі, як сосни в бору. Ти, серце Олесю, сирота, не маєш матері; ти б послухала нас, бо ми бажаємо тобі добра й щастя. Ти ще молода; знайдеться тобі жених між значними шляхтичами українськими, а може, й польськими, – говорила Суходольська й трохи вже не проливала сліз.

– Хоч я й сирота, але не без розуму, і в кожному становищі покажу себе і новосвітською особою, і шляхтянкою, прихильною не до Москви, а до Польщі. Я сама собі дам ради, коли то ще вийду за козака-шляхтича Виговського, – тихо й спокійно говорила Олеся.

– Ну то й давай собі ради сама! – крикнула Любецька вже спересердя.

– То й давай сама собі ради, коли нас не хочеш слухати! – репетувала вже сердито Суходольська. – Бог з тобою, коли цураєшся свого роду, цураєшся княгині, котра стяла тобі за рідну матір. Ходім, сестро, додому!

– Ходімо, сестро! Покірливе телятко дві матки ссе, а непокірливе і одної не хоче.

«Ой, коли б ці матері швидше виходили з хати! Ой, обридли вони мені своєю порадою та криком!» – думала Олеся мовчки.

– Ходім, сестро! Роби, Олесю, як знаєш, але потім на нас не нарікай, а нарікай тільки на саму себе, – сказала Любецька і вийшла з світлиці, навіть не попрощавшись з Олесею.

– Ходім! Ат! Будемо тільки надаремно гаяти час! Ходім! – крикнула Суходольська і вийшла, так само не прощаючись з Олесею.

«Слава тобі, Сотворителю! Хоч крику та усякої поради не буду чути», – подумала Олеся.

Увійшла тітка Якилина і глянула на Олесю. Олеся сиділа сердита й бліда.

– Пішли? – спитала Якилина.

– Хвалить Бога, пішли. Трохи не луснули з досади, – сказала Олеся.

– Пішли порадниці, а наш порадник щось загаявся.