Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Ваша правда, пане генеральний писарю! На все Божа воля… Я кальвініст і вірую в незмінне Боже призначення і для усяких держав, і для поодиноких людей. Як судив Бог спокон віків, так воно й буде. Але козаки вчинили негарне діло, недобре. Погано, погано! Кальвіністи мали недавно волю держатись своєї віри в Польщі, ми здіймали темні пута з людського розуму, ми любимо науки й просвітність, любимо ширити їх в суспільстві.

Стеткевич задумався, а Виговський, впоравшись коло зайця, прийнявся за печеню з тетері і заливав її венгерським, переглядаючись з Олесею.

– Козаки знищили на Україні шляхту, порівняли усі верстви суспільства, через що просвічена православна шляхта, що зісталась на Україні, іще не пристала до католицтва та соцініанства, спроститься. Ох, не люблю я за це гетьмана Богдана! – аж зітхнув важко старий кальвініст і глянув з презирством на Виговського. – Погано! Погано, пане генеральний писарю! Погано!

«І цей співає тієї ж, що співав мені князь Любецький, хоч тихеньким соцініанським голоском. Вони ворогують проти козаків. Чи вдасться ж моє діло? Чи згодиться ж то старий журавель видати за мене Олесю? – І Виговський, вдоволивши свій апетит, і собі задумався, схиливши голову. – Горенько мені з такою Олесиною ріднею! Тепер і я можу промовити за цим чорним дідом: погано! погано!»

Олесі, очевидячки, обридла ця розмова старого дядька та ще й з сумною приспівкою: погано та й погано! Для неї тепер хотілося, щоб усе на світі було гарно, ще й дуже гарно. Вона не могла надивитися на пишного Виговського, убраного в ясно-малиновий жупан, чепурного, з чорними кучерями, з пишними ясними очима, котрі аж сипали блиском, як Виговський позирав швидким поглядом на Олесю. Олеся не могла намилуватись його видом, вік би дивилась і не надивилась на його. І блиск мужньої краси, і козацька сміливість, і високе становище Виговського – все чарувало молоду дівчину, заперту в стародавньому палаці з чорним поважним кальвіністом та старою родичкою. Виговський неначе приніс з собою в задимлений палац саме життя, живе, веселе, чаруюче молоду душу.

– Чого ви, пане Йване, так забарилися, не приїздили до нас ціле літо? – не втерпіла Олеся і спитала Виговського.

– Гетьман не пускав мене. Було багато роботи через нові усякі порядки, котрі мусили неминуче настати од часу з'єднання України з Москвою. Та я мав і свою роботу: скінчив Чигиринський монастир, котрий я давненько заклав, і оце недавно вже його освятили.

– То ви, пане генеральний писарю, поставили монастир, ще, може, на свій кошт? – спитав Стеткевич, підвівши голову і неначе прокинувшись од важкої задуми.

– Еге, шановний пане добродію! Поставив новий монастир за спасіння своєї душі і за ввесь свій рід, – обізвався Виговський.

– І це погано! Погано!

«Ну, та й наважився цей дід з своїм: погано та й погано! Неначе накупився поганькати цілий вечір; що ми зробили, в його все погано», – подумав Виговський, а Олеся глянула на його крадькома і осміхнулась.

– Чому ж погано? Я чоловік богомільний і хотів зробити добре діло та й піддержати й зміцнити в народі свою давню батьківську віру, – сказав Виговський.

– Монастирі нікому не потрібні ні ваші, ні католицькі. Треба бути тільки гуманним, просвітним чоловіком, гуманно стосуватись до людей, навіть до хлопів. І я ж християнин, такий, як і ви усі. Колись я був замолоду чистим соцініанином, вірив, що сутніє один Бог в одному лиці, вірив в одну найвищу сутноту, а на Христа вважав, як на чоловіка, котрий викупив людський рід од гріха не своєю кров'ю та смертю на хресті, а своїм моральним високим вченням. А тепер я став кальвіністом і признаю Христа за Бога, але вважаю, що не людські добродійні вчинки спасають людей, а споконвічне Боже призначення, споконвічна Божа воля. А вчитель наш Кальвін вчив, що монастирі непотрібні, коли сутніє споконвічне Боже призначення для кожної людини.

«І заходився ж плести якусь нісенітницю старий! Не дасть Виговському й слова промовити! Взяла б та й випхнула його з хати, а сама говорила б з козаком до білого світа», – думала Олеся і прислухалась до Виговського голосу, неначе вона слухала чудові музичні мелодії.

– Погано, пане добродію, погано! – говорив Стеткевич рівним одностайним голосом без гніву, без вияву душевного порушення.

«Та й пренудний же цей дерев'яний дід! – подумав Виговський. – Але що то він мені скаже завтра, як довідається, чого я прибув до його господи?»

Вечеря скінчилась, усі сиділи за столом мовчки. Тітка Павлина встала і навшпиньки, по-котячи, не пішла, а неначе посунулась в двері до пекарні, а потім знов вернулась і сіла.

– Ну, тепер час хоч би й спати! – промовив Стеткевич. – Я, пане Виговський, рано лягаю, рано й встаю. А ви, Павлино та Олесю, краще зробите, як ляжете зараз спати. Не засиджуйтесь за вишиванням. А коли Павлина не доказала тобі, Олесю, життя святого Олексія, нехай докаже завтра. Світло тепер дороге, бо війни знищили пасіки. Віск став дорогий.

– То ви розважаєте себе вечорами оповіданнями про святих? – радісно спитав Виговський в Олесі.

– То тітка Павлина розказувала мені цього вечора за роботою про святого Олексія, чоловіка Божого, – обізвалась Олеся і спустила очі додолу. Павлині теж стало ніяково, і вона схилила голову.