Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

«Прощай, старе батьківське гніздо! Чи доведеться мені ще побувати в тобі? А може, я не переступлю через твої пороги й довіку? Тепер на Україні життя крутиться і клекотить, як вода в чорториї. Може, й мене вхопить той вихор і закрутить мене й мою долю», – думала Олеся, летячи на коні поміж соснами. Її брала нетерплячка як можна швидше наздогнати Виговського. Чогось їй здавалось, що вона його не дожене, не знайде в густих гаях і вернеться в старий палац.

Але швидко між зеленою ліщиною заманячів кунтуш, заблищали на сонці золоті позументи. З-за кущів виглядала кінська голова з гострими настороченими вухами; між зеленим листом зачервонів вершок козацької шапки. Виговський вглядів Олесю і вискочив з-за ліщини.

– Тепер нехай нас Бог напутить в дорогу на наше щастя! – промовив Виговський і поскакав конем поруч з Олесею.

– Але знаєш що, коханий пане Йване? Мій дядько не такий тихий та спокійний, як тобі здається. В йому часами пробуркується давня відвага й завзятість українського шляхтича. Як тільки він розшолопає, де я ділась, він посадить на коней з десять хлопів і випустить оцю вовчу зграю навздогінці за нами. Нам треба збочити з простого шляху і братись манівцями та об'їздками, – промовила Олеся.

– Отже ж, твоя й правда, кохана Олесю. Ти тут знаєш усі шляхи й стежки. Веди мене, правуй мною, а я буду скакати слідком за тобою.

Олеся збочила на вузький лісовий шляшок, неначе прорубаний через молоді рівні сосни. Гарячий дух сосни й живиці, здоровий і бадьорячий, вдарив з соснової алейки, як з натопленої печі, аж забивав дух. Олеся скакала попереду. Виговський летів слідком за нею.

Довго вони їхали цим лісовим шляшком, неначе тунелем, і незабаром виїхали на чималу в'їжджену дорогу. Довго вони їхали цією дорогою, і вже сонце звернуло з півдня, як вони прибились до чималого хутора серед лісу. В хуторі жила сама за себе ходачкова шляхта.

– А що, кохана Олесю? Чи не розбила тебе дорога? Чи не важко тобі буде вандрувати на коні в далеку дорогу?

– Буде важко, бо я не козак. Я вже почуваю себе втомленою і розбитою, – обізвалась з сідла Олеся.

– Я так і думав. Пошукаю я в цьому присілку якого шляхтича, котрий має коненята. Наймемо підводу, коли можна буде, припряжемо свої коні і так доїдемо до Києва, – сказав Виговський і побіг конем до хутора.

Олеся скочила з коня і лягла на траві під дубом, держачи коня за поводи. Кінь щипав низьку траву і прихкав, обертаючи голову до Олесі. Олеся встала, прив'язала коня до молодого граба і знов лягла під дубом, поклавши голову на обрубок колодки, що валявся на траві. Олеся втомилась од незвичайної для неї далекої промашки верхом на коні. Вона простяглася на ввесь свій зріст, потяглася разів зо два і лежала нерушно, дивлячись вгору на розкішне старе гілля столітнього дуба. Молода панна почувала, як помаленьку розливався по її нервах спокій. Ще ніколи на своєму віку вона не почувала себе такою радісною, навіть щасливою. Їй здавалось, що вона серед зеленого гаю та борів стала вольною, як повітря, що усі перетичини, усі намагання значної рідні далеко десь зостались позад неї, що вони вже щезли навік і вже ніхто не буде чіплятись до неї з своєю порадою, вже ніхто не насмілиться розлучити її з милим. Вона підвела очі вгору і задивилась на повирізуваний в зубці дубовий лист, на клаптики синього, як бірюза, неба, що блищало поміж темно-зеленим листом. Глянула вона на луг, і зелений луг неначе засміявся до неї. Її тішила і сиза далечінь густого бору, і старі дуплинясті корчакуваті сосни, що росли осторонь на зелених луках і, неначе каліки, повипинали покручені на всі боки товсті червонуваті гілки.

«Який гарний Божий світ! Як легко, як весело мені на душі! Я тут вольна, як пташка в лісі», – подумала Олеся, потягаючись на траві.

Виговський вертався уличкою хутора з двома шляхтичами, ввесь блискучий, чудово убраний, облитий світом гарячого сонця, серед зеленого гаю, як давній рицар, про котрого тітка Павлина часто оповідала їй зимніми вечорами. Олеся здалеку милувалась його рівним станом, рівною фігурою, і, як він наблизився до неї, вона задивилась на його ясні блискучі очі.

«Які розумні в його очі! Ой, правду він каже, що буде гетьманом на Україні. Його очі говорять мені це. Буду я гетьманшею!»

І гордовита, і честолюбна душа Олесина ніби заграла од радості й щастя. Для неї ніби в одну мить десь зник зелений гай, зникла сиза далечінь борів, зникла уся поезія лісу. В думках її мріло, як пишне сяєво того ясного дня, гетьманство, слава, повага, блиск високого становища, котрий затінить і князів Любецьких, і князів Соломирецьких, неприхильних до її милого.

– От я і підводу знайшов! – промовив Виговський, сідаючи на траві коло Олесі. – А вже б час нам і попоїсти. Спасибі тітці, що прив'язала мені до сідла торбу з харчами.

І Виговський звелів козакові одв'язати і принести ту торбу. Він вийняв печену тетерю, паляницю й сіль, покраяв усе на шматочки. Олеся розстелила хусточку і поскладала харч на хусточку. Шляхтич поставив на траві глечик молока й два кухлики. І здорова, молода Олеся пообідала з таким смаком, з яким вона ніколи не обідала в палаці свого батька.

Попоївши всмак, Виговський велів шляхтичеві лагодитись в дорогу. Віз був простий, труський. Шляхтич поклав у віз два кулі, а на кулі наклав соломи і переплів їх зверху ликами. Виговський припріг свого коня, а Олесиного прив'язав до воза ззаду. Шляхтич сів за погонича, і віз покотився швидко по втертій лісовій дорозі до Києва.

Знов повився поліський бакаюватий шлях через яри та луки, через густі соснові ліси. Сонце стало на вечірньому прузі, як вони в'їхали в чимале село Микитяни. В кінці села стояв пусткою палац якогось дідича; дідич, очевидячки, був католик і мусив покинути свою маєтність. В палаці всі вікна були повибивані, всі двері повиламувані, все добро рознесене. Олеся глянула на той палац, на те спустошення, і їй стало важко на душі.

Не встигли вони в'їхати в село, як од корчми рушили до їх воза чоловіки і спинили коні, вхопивши за гнуздечки.