Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

«Не можу, не можу я молитись до цих страшних богів. Це не боги, а чорти!» – обізвався Герман.

Тільки що він сказав ці слова, блиснула блискавка і неначе запалила храм; загримів страшний грім. Дощ полив ливцем, неначе з відра. Грім гуркотів, стугонів, тріщав, аж земля двигтіла, блискавка неначе вогнем освічувала страшних ідолів. Храм дрожав. Ідоли неначе заворушились на престолах і захитались, неначе були напоготові зійти додолу як живі. На Германа напав страх. А грім тріщав та все дужчав. Здавалось, от-от завалиться важкий храм і впаде на людей. Люди крикнули і почали голосно молитись до богів. Жрець обернувся до людей і промовив: «Між нами в храмі є люди не нашої віри. Шукайте їх! Це через їх сталася така біда!»

«Впади на землю і помолись нашим богам, бо буде тобі лихо!»

– Ой Боже мій, як мені стало страшно! Ой цьоцю! Не розказуйте далі, – говорила Олеся; в неї з рук давно випала голка, а покрівець зсунувся з колін і впав на підлогу.

В той час і Павлина, й Олеся почули, що в ворота хтось застукотів. В тиші ночі в тихих, аж мертвих покоях, було виразно чути, що стукають в браму двора чимось дерев'яним, неначе довбнею.

– Ой Боже мій! Хто ж це стукає в ворота такої пізньої доби? – промовила Олеся прислухаючись. – Мені страшно!

– То, може, управитель десь запізнився та вертається додому, – втішала тітка, але і в неї самої очі стали перелякані.

Стукіт швидко затих. В кімнаті стало тихо. Обидві женщини довгенько мовчали. Чуть було, як Павлина важко дихала од переляку.

– Нічого не чуть. То, може, вітер де звалив деревину або вивалив частокіл, – обізвалась тітка.

– Говоріть, цьоцю, далі! Який то буде кінець, – просила Олеся, і вона в думці становила себе на місце безталанної Розалії, а Виговського – на місце рицаря Германа. Прирівнюючи її долю до своєї, вона дуже бажала знати кінець того оповідання.

– Ото після служби, як грім затих, дощ перестав, Сандала вивела Германа з храму і промовила до нього: «Приходь же завтра до мене, як сонечко стане на вечірньому прузі, і я тобі дам чари й ліки».

Другого дня молодий рицар не міг діждатись вечора. Вже його й місто не цікавило, не зацікавлювали його ні храми, ні чудні жильці того міста, смугляві та сухорляві, повбирані в квітчасті запаски, та плахти, та усякі пістряві убрання. Сонце стало на вечірньому прузі, скотилося над пальмові ліси і неначе заплуталося червоним промінням в гостролистих пальмових верхів'ях, неначе огнева птиця червоними крилами заплуталась в гіллі. Герман пішов до Сандали і застав її дома. Вона сиділа над купою зілля, держала на руках здорову гадюку, неначе дитину, і годувала її молоком з ложки. Герман іздригнувся і одскочив од порога.

«Не полохайся, молодий рицарю, бо не дістанеш чарів. Для чарівництва треба сміливості. Коли хочеш дістати од мене чари, то передніше мусиш видержати спокусу. Ходім зо мною в мій палац. Я в цій хатині приймаю тільки простих людей, а ти походиш од коліна великих панів», – сказала Сандала і вивела його через сінці в пишний садок з пальм, фініків, фіг та апельсинів. В садку було насіяно стільки усякого пахучого зела та усяких квіток, що в Германа од того духу запаморочилась голова.

Тільки що вони зійшли з ґанку, Сандала свиснула. З кущів лавру та рож виплазували чотири товсті та довгі гадюки. Вони плазували просто до Германа, коливаючи золотистими головами та висунувши гострі жала. Сандала оступилась назад і стала позад Германа. Гадюки лізли просто під ноги Германові і були вже напоготові оповитись кругом його. В його й дух замер. Тоді Сандала позабирала в руки гадюки, погладила їх, почепила собі на плечі, однією, найменшою гадюкою, оповила собі шию і повела його далі через сад.

Серед саду стояв розкішний дім з ґанком, обставлений кам'яними зеленими колонами. Дім був ввесь розмальований, як цяцька, з блискучими вікнами і з терасою нижче ґанка, обставленого білими колонами. І ґанок, і веранда були застелені білими циновками, а через одчинені двері був простелений квітчастий перський килим. Тільки що вони ступили через поріг, з кімнат вибігли два старі леви. Вглядівши Германа, вони вищирили гострі зуби і кинулись на Германа. Герман думав, що вже прийшла його смерть. Тоді Сандала махнула батіжком, і леви, як цуценята, побігли за нею слідком в кімнати.

Сандала повела Германа через ряд пишних покоїв, устелених індійськими килимами, оббитих дорогими матеріями з золотими квітками, і привела його в останню кімнату, де стояла здорова піч. Сандала набрала зілля, наклала в казанок, розпалила огонь і приставила казанок до огню. Огонь спалахнув одразу. Казанок закипів. Дим, чорний як смола, пішов в широкий комин. Сандала мішала зілля в казанку і все щось шепотіла.

«От тобі й чари готові!» – в кінець усього промовила Сандала.

Вона налила в кришталеву пляшечку зеленого пахучого напою, дала Германові і сказала: «Вертайся ж тепер додому. Ввійдеш в палац старого князя, зараз побризкай в палаці цим напоєм, помочи й свою хусточку, покропи свою одежу. Як зачують вони дух цього зела, то зараз з неправдивих стануть правдивими, з недобрих стануть добрими. Їх серце наллється любов'ю й прихильністю до людей і до тебе. Вони забудуть про помсту; злість згасне в їх душі, а в серці запанує ласка та добро. Тоді проси в старого князя та княгині, чого забажає твоя душа, і Розалія буде твоя».

Герман подякував Сандалі, заплатив їй багато червінців, сам сів на корабель, переплив океан, а потім день і ніч летів конем до замку старого рицаря.

– І що ж? Вчинили що-небудь ті чари? – не втерпіла Олеся і спитала в тітки.