Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

Стеткевич вже давненько перечув через людей, що Виговський сватає Олесю.

Виговський спустив очі додолу: він по очах старого Стеткевича вгадав його думки.

Одначе старий кальвініст не показав перед Виговським, що він догадується, з якими замірами Виговський прибув до нього в гості. Він привітно й охоче розговорився з гостем. Пишний і веселий вид Виговського, його гарна й мужня фігура, нове багате убрання, розумна й красномовна розмова гостя, котрий неначе розворушив сон дрімаючого серед пущ та борів тихого палацу, – все це вчинило добрий вплив на душу старого суворого кальвініста.

Побалакавши про Павловську, про Любецьких, про Київ, Стеткевич обернувся до Олесі і промовив:

– А що, небого! Гість і подорожній – Божий чоловік, як кажуть. Час би нам нагодувати, напоїти гостя і дати йому спочинок. Чи готова вже вечеря?

– Певно, вже готова, бо я чую, що тітка Павлина вже вештається за дверима та брязкає тарілками, – обізвалася Олеся і вийшла з зали.

– Я, пане Виговський, рано вечеряю, не спізнююся, рано лягаю спати, рано й встаю, бо я господар, та й наші кальвінські правила життя того вимагають. Помірність, регулярність у всьому, гуманність до всіх – це правила гуманістичного віку.

– Добрі правила! Про це нема чого й говорити. Мені тільки й подобається в соцініан, що вони дуже люблять науку і просвіту і намагаються ширити просвітність і сіяти сімено науки в краю. Це дуже світла прикмета в соцініан.

– Твоя правда, пане генеральний писарю!

Двері одчинились, і Олеся заповістила, що тітка Павлина вже з півгодини жде їх з вечерею.

– Просимо, шановний гостю, не поцуратись нашого хліба-солі! – просив старий гостя, встаючи помаленьку з софи за поміччю обох довгих сухих рук, котрими він обперся позад себе об софу і неначе підводив свою суху, довгу, ніби збудовану з одних довгих кісток, фігуру. Старий Стеткевич подибав через залу як довгоногий журавель, розминаючи свої старечі цибаті ноги. Виговський, ступаючи навшпиньки, тихою ходою пішов слідком за господарем.

Столова кімната була довгенька, узька й тісна, як були тісні усі кімнати в старинному палаці. Стіл був вже накритий. Стеткевич попросив гостя сідати за стіл. Тітка Павлина стояла кінець стола, витріщила очі на Виговського і пильно дивилась на нього, не мигаючи навіть віками, як дивляться на незнайомих гостей діти. Олеся сіла за стіл, а Павлина все стояла і навіть забулася, що їй треба сідати за вечерю. Її дуже вразив новий гість.

– Тітко Павлино! Сідайте та вечеряйте, бо заячина прохолоне, – обізвалась Олеся до тітки, котра аж кинулась од її слів.

Стеткевич випив маленьку чарку горілки і налив здорову чарку для Виговського.

– Ти козак, то тобі й чарка козацька, а я соцініанин і люблю міру у всьому, – говорив Стеткевич.

Виголодавшись і перепавшись в дорозі, Виговський їв за столом за двох і справді по-запорозьки. Стеткевич випив за вечерю тільки один невеличкий кубок венгерського і все розпитував у Виговського про гетьмана Богдана, про його дальші заміри й плани на Україні, про московських воєвод та стрільців, котрі наїхали в більші місця України. Виговський, хапаючись з їжею, насилу встигав йому одповідати.

– Тепер ні гетьман, ні цар вже не пустять католиків-дідичів в їх маєтності, а це велика шкода, бо то були люди вже просвічені, не те, що московські бояри. Погане діло вчинив гетьман, що одібрав Україну од Польщі, – говорив Стеткевич спокійним голосом, – погано, погано!

– Але ж католики-дідичі одняли од козаків вольності, незважаючи на свою просвіту; та ще треба додати, що ті пани не польського, а українського роду, тільки вони сполячились, покатоличились і стали ворогами для України, для народу і для козаків; ці обляшки нашої крові вчинили нам стільки лиха, скільки й правдиві польські пани, ще й більше за їх, – сказав Виговський, висловлюючи не свої, а більше офіціальні думки того часу, думки гетьмана Богдана.

– Так воно, так, але з плином часу все б те змінилося, сталося б інакше, і настали б ліпші порядки і в Польщі, і на Україні, бо скрізь в Європі все йде до ліпшого, а не до гіршого становища, йде до гуманізму. Там блиснув світ гуманізму, і він освітив би Польщу, а за нею й Україну. З Москви цей світ не піде, та там його й загасили б, якби він туди зайшов: туди його не пустять, про це нема що й казати.

– Коли вже так сталося, то тепер трудно це змінити, – обізвався Виговський, вихиляючи кубок венгерського.