Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Це добре, що ви любите розважати себе благочестивими оповіданнями, – промовив Виговський. – Я люблю сміливих паннів, таких, як наші козачки, люблю, щоб вони вміли і верхи на коні їздити, і стріляти з рушниці, бо тепер часи неспокійні; вороги кругом нас: треба вміти всім ставати до оборони краю; але я люблю і паннів богомільних, котрих ніякі патери єзуїти не зведуть з пуття, не заманять до католицтва.

Стеткевич встав з-за стола і не перехрестився до образів. Павлина взяла з стола свічку, покликала слугу і звеліла йому одвести Виговського на спочинок в маленьку кімнатку.

– На добраніч, пане гостю! На добраніч, Павлино й Олесю! Не залежуйтесь та завтра вставайте раненько, готуйте собі й гостеві снідання, бо гість в домі – чоловік Божий, – промовив Стеткевич, мов патер з кафедри, і подибав через залу до своєї опочивальні.

«Чує моя душа, що оце кальвінське опудало не оддасть за мене Олесі, – подумав Виговський, зоставшись сам в маленькій, як монастирська келійка, кімнатці. – Хоч він кальвініст і проповідує любов та гуманізм, але він пан і тягне за панами та дуками; козаків не любить, а любить Польщу. Все в його погано, що сутніє на Україні, все погано, що вчинив гетьман та козаки. Щодо Олесі й мене, то він і нам втирить своє «погано». Іншого слова для нас од його не буде. Але як тільки Олеся не спротивиться, я її викраду в цього чорного діда і повінчаюсь з нею в Києві. От тоді, діду, буде й тобі погано!»

І Виговський впав на ліжко і після труської поліської дороги по соснових коріннях зараз заснув, як застрелений, міцним і солодким сном.

Другого дня Виговський трохи заспав після важкої та далекої дороги. Вже сонце підбилося вгору, як він прокинувся і солодко потягнувся на ліжку на всю довжину свого високого зросту.

«Викраду Олесю в цього діда! Сьогодні-таки викраду! Нехай сідає на коня та й їде слідком за мною! Старий кальвініст втішить себе тим, що таке було споконвічне Боже призначення», – подумав Виговський і заспокоївся на цій думці.

Вмившись і причепурившись, Виговський черев довгі сінці вийшов у двір і пішов оглядати Стеткевичеве господарство. В просторному дворі стриміло три журавлі коло криниць. Журавлі скрипіли, то спускаючись в криниці, то піднімаючись високо вгору: наймити тягли воду для пекарні, напували коні та воли. Поруч з старим садком було видко здоровий тік, обсаджений старими осокорами, але коло здорової клуні було мало стіжків: очевидячки, що й некатолицьким панам було сутужно в господарстві в ті неспокійні часи. На току молотники молотили жито та сімено. Коло току вештались та порались люди: возільники звозили ярину, овес та просо. Подавальники подавали вилами снопи на стіжки. Снопи неначе летіли з возів на стіжок, і кладільники насилу встигали вкладати снопи в довгі верстви стіжка. На току валялась розв'язь; з снопів витрушувався бризками натрус. В чистому повітрі розливався пахучий дух вівсяної соломи та жита. Одпочивши й добре виспавшись після труської дороги, Виговський походжав по току, по садку, вдихаючи здорове лісове повітря усіма персами. На усі оселі пахло живицею, приємним духом сосон, припечених сонцем. На всі боки, скільки лягало око, зеленіли та синіли старі густі бори.

– Чи за гроші молотите, чи послухаєте за панську землю, що пан дає вам під посіви? – спитав Виговський в чоловіків.

– Та послухаємо за землю, бо своєї не маємо, – обізвались молотники.

«Цебто панщину роблять Стеткевичеві, – подумав Виговський. – От тепер і я міг би сказати чорному дідові: погано! погано! Правда та гуманізм у його тільки в голові, а до діла все те ще не дійшло».

Виговський увійшов в залу свіжий, бадьористий, з веселими думками в голові. Свіжі зелені ліси та луги, свіже повітря підсвіжили його душу й тіло. Двері в кабінет одхилились, і на порозі став Стеткевич, рівний, як стріла, в усьому чорному.

– Добридень вам, пане господарю! А я оце з дороги трохи заспав, – промовив Виговський, приступаючи до Стеткевича.

– Доброго здоров'я, пане Виговський! Заспав і гість, заспали й наші. Певно, в них снідання не готове, а я вже хочу їсти. Прошу до мого кабінету та побалакаємо тим часом, поки наша Павлина увинеться з сніданням.

Виговський вступив в тісний кабінет. Сонце сипнуло косим промінням в двоє вузеньких віконець і звеселило тісний, з простою, навіть убогою обставою кабінет, схожий на чернечу келію. Коло однієї стіни стояло просте ліжко. Дві стіни були обставлені полицями, на котрих лежали й стояли книжки усякого формату.

– Оце моє кальвінське добро! Поки усі спали, я вже з нудьги чимало прочитав з оцієї книги, – промовив Стеткевич. – Ми й соцініани любимо книги, але більш за все любимо наші кальвінські книги, бо в їх думки світліші і не заплутують розуму в усякі догматичні абстракції, як ваші й католицькі книги. Наші книги ясні й зрозумілі, як проста й ясна людська здорова голова. За Польщі нам вільно було заводити і бібліотеки, й школи, а тепер один Бог відає, що буде з нами. Погано, пане Виговський, погано!

В той час в дверях кабінету з'явилась Олеся, в ясно-блакитному, як весняне небо, літнику. Це убрання, делікатне й ясне, незвичайно гарно приставало до її русої коси та білого лелійного лиця. На шиї в неї лисніло дороге материне намисто з перлів, в ушах сяли сережки з брильянтами. Нічого не було на ній колоритного, але делікатні тони убору дуже приставали до її лелійного білого лиця та русої коси. Олеся була схожа на пишну майську місячну ніч з її делікатними тонами та сутінками. Виговський звеселив її своїм приїздом: в неї щоки посвіжішали, вкрились рум'янцями. В очах аж сяла радість.

– Прошу до снідання, бо вже сонце височенько підбилось вгору, а ми з тіткою, вибачай нам, дорогий дядьку, трохи заспали. Певно, пане Йване, ти вже голодний?

– Спасибі вам! Поснідаю з добрим апетитом, – обізвався Виговський, і вони пішли в столову кімнату, де Павлина Рудницька ждала їх з сніданком.

Після снідання Виговський вийшов з Стеткевичем в залу і приступив просто до діла, оповістивши, що він сватає його небогу і що небога вже дала йому своє слово ще в Києві.