Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– Не встиг прилетіти він до замку старого Адольфа, коли дивиться, одчиняється замкова брама в високій башті, а з брами виходить процесія. Дзвонять в усі дзвони. Ксьондзи в чорних ризах. Брама оббита чорним сукном. З брами виїжджає висока колісниця, оббита чорним шовком та оксамитом; коні вкриті чорними попонами. То везли старого рицаря Адольфа.

Другого дня Герман пішов в замок. Розалія й її мати звеліли його впустити. Герман бризнув в покоях зачарованим зеленим напоєм. Чудовий дух пішов по всіх покоях. Стара мати з лихої стала добра, а черстве серце її пом'якішало, як теплий віск. Вона радо привітала Германа і згодилась видати за його Розалію. Герман і Розалія побрались і були щасливі ввесь свій вік.

Олеся зітхнула, неначе їй стало легше на душі. В кімнаті стало тихо-тихо. Коли це надворі знов застукотіло в ворота ще дужче, неначе хтось хотів виламати ворота і ввірватися в двір силою. Брама аж гуркотіла. Собаки гавкали, аж вили. В кімнатці серед нічної тиші було виразно чути кожний удар в браму. І тітка, й небога скочили з місця і стовпом стали.

– Ой Боже наш! Хтось нападає на наш палац! – крикнула тітка Павлина.

– Ой Господи! Чи не татари часом! А може, це збунтувались наші хлопи, хотять вигнати нас з села? – обізвалась Олеся.

– Певно, хлопи збунтувались. Ще, борони Боже, запалять палац. Що ми тоді в світі Божому будемо робити? Ще повбивають нас отут в кімнаті! – закричала тітка.

– Оце, борони Боже! Ви, цьоцю, таки добрий страхополох. Я візьму оцю рушницю та як смальну кулею в лоб одного та другого, хто насмілиться ввірватись в палац, то другі вже не поквапляться лізти, куди їм не слід, – сказала Олеся.

Вона пішла в свою кімнатку, винесла звідтіля рушницю та шаблю і почала набивати рушницю набоєм, поклавши шаблю на стіл.

– Цьоцю! Беріть і ви другу рушницю та набивайте! – обізвалась смілива Олеся.

– Ой серденько моє! Я боюся й доторкнутися до рушниці. Та не крути-бо тією рушницею, може, вона набита набоями, то ще сама вистрелить в мене, – говорила тітка Павлина, оступаючись за розіп'яту основу килима. – Що ми робитимемо, як вороги видеруть вікна та лізтимуть до нас в кімнату? – говорила тітка Павлина через пасма основи.

– Тоді я телепну по лобі того ворога держалном рушниці або штрикну його в очі шаблею, – сказала Олеся.

– Ой страшно! Ой Господи, спаси нас і помилуй од напасті! – молилась тітка, неначе за тином з ниток.

Тим часом за двором стукіт не переставав. Собаки аж скиглили, кидаючись до воріт. Сам господар Христофор Стеткевич з переляку кинув свої кальвінські книги, вискочив в залу і вибіг надвір. До воріт вже вибігли слуги, побіг розбурканий і заспаний економ Христофора.

– Хто там стукає? – гукнув економ, притулившись лицем до міцної дубової брами. – Чи свої, чи вороги?

– Свої й не вороги. Я – писар війська Запорозького – Виговський. Оповістіть шановного пана Стеткевича, що я прибув до нього в гості, але опізнився в дорозі, – сказав Виговський. – Не бійтесь нічого.

– Добре! – сказав економ. – Але чи ти напевно писар? – питав економ.

– Напевно. Я вас не дурю. Панна Олеся мене знає, вона впізнає навіть мій голос, – сказав Виговський.

Економ пішов до ґанку і оповістив Стеткевича. Стеткевич не йняв віри нікому в ті тривожні й неспокійні часи. Він викликав надвір Олесю. Олеся вибігла з рушницею в руках. Довідавшись, що стукав в браму Виговський, вона повагом пішла з рушницею через подвір'я і впізнала голос Виговського. Стеткевич звелів одчиняти браму. Слуги принесли запалений смоляний сосновий сучок і посвітили. В одчинену браму в'їхав на чудовому коні Іван Остапович, з рушницею через плече, з шаблею при боку. Світ смоляного сучка впав на нього і на голову баского коня. Олеся крикнула з великої радості.

– Він, шановний дядьку! Він! Давній мій знайомий!

– А це ви, панно Олесю! Чого це ви стрічаєте мене з рушницею? Певно, думали, що наїхав вночі якийсь кримський мурза з татарами, щоб потривожити спокій.