Розділ «Гетьман Іван Виговський Роман»

– А чого вам од нас треба, люди добрі? – спитав Виговський.

– А того треба, що вам не слід сюди вертатись! – обізвався понуро один чоловік.

Селяни, вглядівши віз, на котрому їхали пани, почали сходитись і поставали кругом воза. Декотрі чоловіки вибігли з дрючками. Олеся мовчки поглядала на ту громаду, і в неї в душі похололо.

– Отже ж, це яхнянський дідич! Їй-богу він! Це він вертається з Польщі в своє село, – обізвався один чоловік.

– Та я не яхнянський дідич! Я козак, я з козацької старшини! – крикнув сердито Виговський. – Поганяй далі, візниче!

– Ба, не поганяй-бо! Далі, пане, не поїдеш, а назад то, може, й вернешся, коли ще про тебе не довідаються яхняни, твої давні панщанні, – промовив один чоловік.

– Це давній яхнянський дідич, а то його жінка! А коли не він, то його брат, бо дуже скинувся на його, – промовив один дід. – Не пускаймо його в Яхни! Їдь собі, пане, назад до Польщі, коли тобі шкода своєї голови.

– Що це вам прийшло на думку, що я яхнянський дідич? Дивіться, на мені козацький жупан, козацька шапка! Чого це ви до мене причепилися?

– А чи то ж велика труднація надягти на себе козацький убір та й проскочити в Яхни? Бог тебе знає! Повертай назад! Гетьман Богдан погано вчинив, що умовився з королем повертати католицьких панів в маєтності і запрягати людей до панщини, – гомонів старий дід.

– Та тепер вже не польський король панує на Україні, а московський цар, бо гетьман і козаки присягли на підданство цареві, а цар вже не дозволить вертатись католицьким панам в їх села та палаци на Україні, – обізвався Виговський.

– А Бог його святий знає! Ми про це нічого не чули, нічого не знаємо, а тільки знаємо про те, що польські пани повертаються з Польщі і неволять людей, силують робити панщину, – промовив дід.

– Та бреше він, оцей пан! Це він хоче вибрехатись! Це той, коли чули, люди добрі, що, було, за своїми панщанними людьми ходить на полі з рушницею та неслухняних підстрелює кулями. Їй же богу, він! Дрючками його! дрючками! Не йміть йому віри! – гукав один здоровий чолов'яга, очевидячки завзятий ворог панів. – Повертай назад, вражий сину, з своєю панією, бо тут тобі буде й кінець! Бач, яких баских коней веде з Варшави! А скільки начіпляв на себе золота!

І чолов'яга замахнувся на Виговського товстим дрючком. Олеся сиділа ні жива ні мертва. Вона стала жовта, як віск.

– Оце яка напасть трапилась мені в дорозі! Мене жде в Чигирині гетьман, а тут тобі на!.. Люди добрі, везіть мене до священика! Священик вам скаже, що я за людина, – сказав Виговський.

– То й повезім! – обізвався один дід, очевидячки здатливий і не лихий чоловік.

Шляхтич погнав коні до двору священика, за возом рушила громада з дрючками. На щастя Виговського, батюшка й справді вгадав, що Виговський з козацької старшини. Виговський сказав йому, хто він такий. Батюшка вернувся в хату, накинув єпитрахиль, взяв в руки хрест, вийшов з хати і стрів Виговського як значну особу, на порозі хати. Громада поздіймала шапки. Виговський і Олеся поцілували хреста і батюшку в руку.

– Еге, високоповажний генеральний писарю, наші хлопи, нетямущі поліщуки, вважали тебе за католика дідича і стріли тебе як ворога? – промовив батюшка.

– Так, це правда, панотче! Трохи не почастували отими дреколіями, а мені не пойняли віри, що я козак.

Запевніть їх, панотче, що ви бачили мене не раз в Києві, бо й ви мені щось на приміті, – сказав Виговський.

– Прошу ж до моєї хати! – прохав батюшка.