Розділ «Шрами на скалі Роман»

«Можливо… Але й Шпатькове озлоблення має свій ґрунт. Вибач, я не маю рації… Та уяви собі, що раптом усі стали такими, як Франко. Хто ж виділиться тоді з тієї інтелектуально-титанічної маси, щоб повести її за собою, – Господь Бог?»

«Римський історик Гай Саллюстій у «Змові Катиліни» писав: «Якщо людина прагне виділитися з-поміж інших, то мусить докласти всіх зусиль, щоб не змарнувати свого життя у мовчанні, мов худоба, яка з природи своєї хилить голову до землі й турбується тільки про живіт». Дав би то Бог, щоб усе суспільство стало на рівень Франка, тоді появились би сильніші, а ледачим і слабодухим серед будь-якої громади один вихід – небуття, смерть».

«Якби ж то я мав мужність умерти, Адаме… А іншого виходу не бачу: без тебе не вилізу з того багна, в якому зав'яз… О, якби ти воскрес, я вернувся б до праці – трудився б і ждав…»

«І ждав? Так легко хотів би пройти крізь життя – тільки з творчістю, яка дає насолоду, тільки з натхненням, без мук, у празничному очікуванні благоденства, царства вільного суспільства, яке виборять для тебе Франко, Сочинський, Коцко і іже з ними, а ти прийшов би на готове весілля у святковій одежі, з подарунком – багатим чи скромним – і всівся б на видному місці за накритим столом?»

«То що мені діяти – вмерти чи жити?»

«Аби з гідністю і з користю для людей».

Домовину кладуть на підвищення, хтось промовляє.

«Хто цей чоловік з чорною бородою й трагічними очима? Знайоме обличчя… Хто він, Вандо?»

«Це посол Стефаник. Це Василь Стефаник, Іване».

«Стефаник… Як віддалилося життя – на далекі гони, і не перейти, не наздогнати…»

«Не перейти й не наздогнати, Іване».

Промовляє посол Копачинський. Він плаче… Це ж той, який не знає, віршами чи прозою пише Стефаник. Чому він промовляє, яке має право, адже напевно досі й не чув про Коцка… То з ким мені нині йти, коли Копка нема, Стефаник далеко, а хлопці з «Молодої музи» стоять он пониклі й безпорадні? З Копачинським?

Хтось хоче розрадити Косинюка, бере його під руку, дихає у вухо горілчаним перегаром і підбадьорливо бурмотить:

«А ми ляхів – за Сян! Нас вони називають мужиками, які не знають навіть, для чого існують плювачки… Не потребуємо плювачок, нам досить паркету й намісницької пики!»

«Ради всього найсвятішого, Йосипе, – щезни назавжди з моїх очей. Мені вже все одно… Як тільки ще раз підійдеш до мене, я тебе розстріляю з оцього ось кольта».

«…Іване, я тебе не відпущу від себе; пропадеш. Я тебе кохаю, Івасю!»

«Побавилися – й досить, Вандо. Розлюбив».

«Неправда! Неправда! Неправда!»

Косинюк затикає вуха, щоб неї чути відлуння розпачливого крику, яке летить за ним, наздоганяє; він приспішує ходу, йому здається, що чує живий голос Ванди: «Іване, Іване!» – втікає від нього й зупиняється на самому вершечку гори, звідки видно весь Львів.

Бачить: на Хорунщизні вирує натовп людей; знає – хто вони, чує гамір, викрики. Ось воно, пане Франко, «братерство велике всесвітнє»: ще нині проллється кров рабів, які дозріли до того, що можуть різати один одного, а повелителям – у пояс, у пояс!.. Але ж не всі, не всі там – Ванди й Карла нема… А чому б, Іване, не зійти тобі із Замкової гори й не розігнати роз'юшену банду кулаками та пострілами, не спам'ятати, не дати їй відчути твою силу? Таж то найлегше – пустити собі кульку в лоб.